Глава 2. Естонія ч.3

Подорож на острів Сааремаа.

Відстань до озера Каалі скорочувалась, а разом з нею темніло небо.

Машина петляла вузькою дорогою крізь ліси Сааремаа, і навіть Данило, який зазвичай не любив “історичні лекції”, із задоволенням слухав, як Ільвар розповідає про минуле острова.

— Ви вже бачили один із цих каменів, — розповідав він, не відриваючи погляду від дороги. — Той, біля якого ми зустрілися. Ассакуський відьомський камінь.

Марта повернула голову.

— Це такі камені, вкриті круглими заглибленнями, так?

— Саме так. Їх називають по-різному: чашкові камені, жертовні камені… або, що іронічно, камені Калевіпоега.

Руденко хмикнув.

— Чому іронічно?

— Бо легенди кажуть, що Калевіпоег носив їх у кишенях, і випадково губив під час прогулянок.

— Ну так, дрібничка, якихось кілька тонн каменю. — Руденко скептично підняв брови.

— А якщо серйозно? — запитала Марта.

Ільвар повільно подивився на неї у дзеркало.

— Якщо серйозно… я думаю, ці камені — точки зв’язку між реальностями. Камені з чашками можна знайти по всій Балтії. Вчені сперечаються, навіщо вони, але всі погоджуються в одному: вони старші за будь-яку писемність, старші за самі поселення.

Олексій задумливо потер браслет.

— І ти вважаєш, що вони якось пов’язані з піхвами?

— Ні. Але вони дають нам підказку, де шукати наступну точку.

Він зробив паузу, ніби вирішуючи, розповідати чи ні.

— Колись я сприймав це лише як фольклор. Але в 1991 році до мене потрапили цікаві записи…

Історія Мартина – естонського “контактера”

— Це був хлопчик десяти років. Мартин, мешканець Сааремаа. Він був одним із тих, кого зараз називають "контактерами".

— Контактерами? — уточнила Марта.

— Так. Ті, хто, за їхніми словами, “спілкуються” з чимось, що не належить цьому світу.

Руденко перевів погляд на Ільвара.

— І що він казав?

— Що по ночах його відвідують істоти, які навчають його.

— Класика. — Руденко знову скептично хмикнув.

— Мартин не просто говорив. Він малював.

— Малював? — перепитала Марта.

— Коли його розпитували про деталі, він щоранку зарисовував свої сни. Пульти управління, кораблі, схеми польотів. У нього були чіткі карти неіснуючих планет і символи, яких він не міг знати. І завжди на тих малюнках були камені з чашками.

Руденко тихо щось пробубнив.

— І що сталося з цими малюнками?

— Вони зникли разом із хлопчиком, через рік.

— Як це "зникли"? — напружився Олексій.

— Просто. Одного дня він пішов і не повернувся.

— І ти вважаєш… — почала Марта.

— Я вважаю, що його сни — це не просто фантазії. Він бачив точку, де проходять лінії зв’язку між світами. Можливо його знайшов хтось із фейрі. Саме тому ми направляємось в Сааремаа. Я давно знаю що в тому місці щось змушує відкриватися проходи. І навіть здогадуюсь що саме.

Озеро Каалі

Фари вихопили з темряви дзеркальну гладь озера.

— Угу, виглядає цілком нормально, — протягнув Руденко. — Тільки от… чому тут нікого немає?

Олексій вийшов першим.

— Щось тут не так.

Данило зробив пару кроків і зупинився.

— Хвилиночку.

Він нагнувся, підняв камінь і жбурнув у воду.

Камінь не впав.

Він просто зник за сантиметр до поверхні.

Руденко витріщився.

— О, клас, фізика померла. Марто, ти теж думаєш, що це норма?

Марта підійшла до кромки, провела рукою із браслетом над водою… Рука трохи пружинила торкаючись поверхні.

— Я бачу нитку, яка веде на узбережжя. Вона резонує із мечем. Нам варто рухатися далі.

Замок Курессааре – пошуки ножен

Старовинний замок сховався в ночі. Вежі ледь виднілися на фоні чорного неба. Вітер пробігав по кам’яних стінах, і здавалось, що будівля дивиться на гостей темними проваллями стрілчастих вікон.

— Атмосферненько, — протягнув Руденко, роздивляючись похмурий силует. — А тепер чесно: хто вірить, що піхви меча, який гуляє легендами, просто валяються десь у підвалі цього готичного будиночка?

— Я вірю, — спокійно відповів Ільвар.

— О, ну тоді звісно! — Руденко розвів руками. — Бо як відомо, якщо старий напівфейрі каже, що це правда, то так воно і є!

— Насправді є певні підстави так вважати, — додала Марта, пробігаючи пальцями по браслету. — Лінії ведуть саме сюди.

— Ну звичайно, лінії. — Руденко зітхнув. — А я, дурень, по карті звик шукати.