Глава 2. Естонія ч.1

Ассаку, Естонія.

— Обережно! - Відчуття небезпеки Руденко заволало, він схопив Марту за руку і різко відтягнув у бік. Повз них пронеслась автівка. - Олексій! Що за чортівня!!! З яких пір у нас Двері відчиняються посеред шосе?

— Нічого не розумію. - Олексій розгублено озирнувся. - Ми повинні були зустрітися біля Ассакуського відьомського каменю. Я думав це буде величезний мегаліт десь у непримітній місцевості, але це виявилася дірява каменюка на самому узбіччі шосе. Вибач, Марто.

Марта підійшла до непримітного каменю із табличкою. Весь камінь був вкритий чашоподібними мітками.

— Assaku Nõiakivi - прочитала Марта.

— В Естонії виявлено близько 1750 каменів з такими мітками. Їхнє призначення залишається предметом досліджень, але вони часто асоціюються з ритуальними або культовими практиками. Наприклад, Ассакуський відьомський камінь, який зараз розглядає чарівна аесса, має 405 заглиблень, що є найбільшою кількістю в Північній Європі. - біля друзів ніби нізвідки опинився чоловік - Дозвольте відрекомендуватися - Ільвар. Ільвар Соомере.

Перед ними стояв чоловік 35-40 років. Високий, худорлявий, з темним волоссям, яке постійно розвіювалося вітром. Його сірі очі з блакитними крапинками дивилися в саму сутність крізь поверхню.

— Мабуть це моя помилка. Треба було попередити, що це місце зустрічі, а не місце виходу. – промовив Ільвар розтягуючи слова, схилив галантно голову, він взяв руку Марти і поцілував її.

– Я побачив твою тінь раніше тебе, аесс. - Соомере розвернувся до Олексія, протягуючи руку для рукостискання.

— Ваша реакція мене вразила, Ваше відчуття небезпеки неймовірне. – Ільвар також простягнув руку Руденко. – Якщо вже все добре, нам варто направитися у більш затишне місце для бесіди. Дозвольте пригостити вас найкращими в світі марципанами та ароматною кавою.

Він делікатно взяв під руку Марту і повів її до авто припаркованого неподалік і, яке вони одразу не помітили.

Кафе Maiasmokk (найстаріше кафе Таллінна)

Всередині кафе світ наче змінив тональність.

Столітня дерев’яна панель, витончені крісла у стилі старої Європи, скляні вітрини з марципановими фігурками. В повітрі — легкий аромат смажених горіхів, кави і чогось невловимо солодкого, ніби запах давно забутої казки.

На стінах — картини Таллінна XVIII століття, а біля каси — неймовірні старовинні порцелянові чашки.

За одним із віконних столиків їх уже чекали. Білий кахельний чайник, піраміда золотавих марципанів і чотири філіжанки з густим Еспресо.

Ільвар провів Марту до столика і, як справжній кавалер відсунув для неї крісло.

— Прошу, аессо. Кажуть, тут кава така, що навіть заблукала душа згадає, хто вона є.

Олексій, що йшов позаду, скривився, ледь помітно.

Руденко, як завжди, не зміг упустити момент:

— Дивлюсь, Ільваре, ти не тільки добре знаєшся на епосі, а ще й тренуєшся в старих ритуалах зваблення?

Ільвар спокійно всміхнувся, кидаючи погляд на Олексія, чий настрій був далекий від невимушеності.

— Чому ж, це не ритуал, це… естетика. — Він обережно підсунув до Марти чашку кави, а потім взяв марципан і легко, ніби церемоніально, розламав його пальцями. — У світі, де все стає надто швидким, галантність — це найкращий спосіб сказати "Я тут".

Марта взяла чашку, не приховуючи усмішки.

— Це майже поетично.

Олексій зробив ковток кави і поставив чашку занадто різко.

— Гаразд. Ти ж не просто запросив нас на каву?

Ільвар кивнув.

— Ні. Ми поговоримо про мережу Балтійського вузла. І вона… розвалюється. Ви ж знаєте, що таке синхронізація? Балтія — це не просто три країни, це одна геометрія в просторі між світами. Три мережі поєднані в одну. Баланс між точками дозволяє реальності бути стабільною, але щось зрушує її так, що утворюються “холодні зони” — місця, де двері відчиняються або закриваються неправильно.

Руденко, поклавши руку на спинку крісла, зауважив.

— Це схоже на пояснення айтішника, якому лінь розказати, чому система глючить.

Ільвар кивнув і спокійно відповів.

— Дуже вдала аналогія. Бо мережа — це і є система. Але у нас не глюк, а потужний сигнал, який змушує деякі двері працювати не так.

Олексій нахилився вперед.

— Що це за сигнал?

Ільвар похитав головою і знизав плечима.

— Оце і є ваше завдання. Я лише ледь відчуваю його, але не можу визначити його джерело.

Він зробив паузу, обережно покрутив у пальцях шматочок марципану.

— Можу хіба що розказати кілька історій про НЛО та дивне світіння в небі над Таллінном.

Руденко підняв брову.

— Ну нарешті щось цікаве. Давай, страшна легендо, вразь нас!

Але Олексій вже не слухав. Його погляд зосередився десь вдалині, поза стінами кафе. Він повернувся до Марти.