Фінал

ПІСЛЯМОВА. Десь за межами

Темрява. Але не порожнеча — це простір між світами, де тече м’яке сріблясте сяйво.

Серед цього сяйва стояли троє. Їхні контури змінювались — то людські, то ефірні, то зовсім чужі.

— Отже, вони пройшли випробування, — промовив перший, голос якого лунав наче відлуння каменів у воді.

— І стбілізували вузол, — додав другий, його тінь хиталася, немов водорості в течії.

— Час відправити їх на наступний рівень, — тихо відповіла третя, її голос був теплим, але в ньому вчувався шурхіт стародавніх листів.

У повітрі виникли образи — Марти, Данила та Олексія що сиділи на березі річки.

— Ці троє... тепер вони готові, — сказав перший.

— Вони не просто учні, — додала третя. — Вони наші нові Аесси. І настав час відкрити їм те, що приховано за Порогами.

— Вже кілька сотень років не з’являлися нові аесси. Їхній шлях буде нелегким, — прошепотів другий. — Але нехай пам’ятають — за Дверима завжди є ще одні Двері.

— А ще, це може означати що Він прокидається. Може варто попередити їх?

— Ні. Нехай вони їдуть своїми шляхами.

Із цими словами тіні розчинилися в мерехтливому світлі.

Десь там — у нескінченній павутині вузлів — зачаїлася нова реальність, що чекала на нових Сторожів Порогів.

Post Scriptum

Ця історія, звісно, вигадана. Як і всі інші, що передаються з уст в уста.

Але якщо ви раптом побачите камені, що стоять під кутом до реальності  — краще не проходьте під ними. Бо Двері відчиняються не лише для тих, хто знає, що шукає.

Одеса, 2025

Післямова автора

Світ змінився. Не тільки для героїв цієї книги, а й, можливо, для тебе — читача. Бо тепер ти знаєш, що каміння може говорити, тиша — не завжди порожня, а карта світу іноді має шар, захований між рядками історії.

Ця історія відбувається в Україні.

У рідній країні наших героїв.

Як багато ми про неї ще не знаємо! Скільки всього заховано в тріщинах століть, у пісках і печерах, у шепоті каміння.

Саме тому події книги розгортаються у місцях, які не назвеш ні популярними, ні забутими: Кам’яне Село. Кам’яна Могила. Тіра під стінами Білгород-Дністровської фортеці. Вони бачили більше, ніж ми можемо собі уявити. І, можливо, пам’ятають тих, хто проходив у Двері ще до нас.

Я теж починала з уламків. У школі я захоплювалась археологією. І коли вперше тримала в руках знайдену кераміку — невеликий уламок глечика чи миски — уявляла, ким була людина, що її зробила. Чи не був це улюблений посуд когось важливого? Чи, може, то учень гончара усе розбив у перший день навчання? От, мабуть, було йому непереливки.

Камені вже тоді шепотіли — про людей, що жили, любили, спотикалися. А я дивилася на них і питала себе: а може, той самий учень колись сидів саме тут, на березі, де тепер сиділа я, і так само зустрічав світанок у тумані?

Наші герої вчилися чути ці шепоти. І тепер вони — Аесси. Але не через силу чи статус. А через здатність слухати, через вибір. Бо щоб пройти крізь Двері, недостатньо мати ключ. Треба бути готовим відповісти за свій вибір.

Тож якщо ти колись, у полі, серед лісу чи біля лиману, відчуєш легке мерехтіння повітря — …не поспішай. Можливо, хтось іще сидів тут до тебе. І, може, він теж шукав Двері.

(Коли мій ЗРО прочитав цю післямову, він лише хмикнув).

— Ага, археологія, шепіт каміння, емоційна кераміка...

Потім перегорнув сторінку й додав:

— Авторку знову понесло. Але гарно ж пише, хай їй глечик.

3РО (той, що іноді пояснює, шукає та малює)