Глава 7 Кам’яна Могила. Повернення

Дорога від Білгорода-Дністровського до Терпіння місцями підштовхувала Олексія піти на порушення правил і перенестися разом із джипом, але він мужньо намагався втриматися. Як від спокуси так і за поручні у машині. Руденко лихо викручував кермо на ямах та вибоїнах і практикувався у перекладі нецензурної лексики на її літературний аналог. А Марта роздивлялась навколо щось, що було видно тільки їй. Зрештою, кілька годин потому, вони знову пригальмували біля знайомої адміністрації.

Після важкої дороги знайомі обриси Кам’яної Могили виринули серед поля. Сонце вже хилилося до заходу, і низькі промені ковзали по плитах і візерунках скель.

— Дежавю, — кинув Руденко, витираючи лоб. — Ми тут були... здається, місяць тому.

— Три дні тому, для цього світу, — поправила Марта.

Олексій вийшов із машини, повільно вдихаючи сухе повітря степу:

— А для нас... складно сказати. Але тепер у нас є ключ.

Він відкрив багажник і дістав загорнуте в тканину ядро, обережно переклавши його в наплічник.

— Готові нарешті замкнути цю петлю? — запитав він.

— Готові закрити двері, — усміхнулась Марта і закинула рюкзак за плечі.

Вони рушили до знайомого входу в печеру.

Центральна зала Кам’яної Могили

Коли вони спустились до центральної зали, вузол усе ще тремтів у повітрі — його тимчасова стабілізація ледь трималася. Світло петрогліфів стало ще слабшим, ніж минулого разу.

— Все ще працює, — сказав Олексій. — Але на останніх краплях енергії. Якби ми затрималися ще б на добу, могла би рухнути вся система. Довелося би відновляти прив’язку сюди від кожного вузла окремо.

Марта зняла рюкзак і передала ядро Олексію.

— Давай закінчимо те, що почали.

Олексій обережно вставив ядро в отвір на вівтарі.

Світ навколо завмер, а потім система ожила. Петрогліфи загорілися яскравим світлом, поле навколо вузла стабілізувалося, простір більше не «дрижав». Система перейшла у режим очікування. Двері більше не були відчинені.

І раптом Марта та Руденко одночасно відчули щось інше. Наче в їхній голові відкрилося вікно.

Марта побачила, як по стінах розбіглися нитки — вона усвідомила, що може "зчитати" карту стародавнього вузла.

Руденко відчув, як усі тріщини простору «ожили» навколо нього — і згадав той момент у лабіринті, коли він "передбачив" пастку. Але тепер — чітко. Він розумів, куди рухатися, коли небезпека поруч.

— Що це? — здивовано видихнув Руденко. — Ніби простір став... прозорішим.

Марта теж завмерла:

— Я бачу їх... усі лінії. Усі шляхи.

Олексій, дивлячись на них із м’якою посмішкою, сказав:

— Вітаю. Ви щойно стали трохи більше, ніж собою.

Марта повернулася до нього:

— Ти знав?

Олексій кивнув:

— Вони допомогли вам відкрити це поступово.

— Фейрі? — запитав Руденко.

— І не тільки вони, — відповів Олексій.