Глава 6 Під водою

Вони опинилися в напівтемряві. Простір був вузьким — старий коридор, з боків якого зчорнілі стіни покривали водорості. Десь зовні чулись глухі вібрації води, що ледь стримувалась за каменем.

— Ми всередині, — прошепотіла Марта. Голос відбивався гулом від стін. - Це такий саме коридор! Дивись, ось і знаки на підлозі.

— Система коридорів затоплена, — озирнувся Олексій. — Тут давно стався землетрус. Вода поступово заповнила все, але вузол досі функціонує. Він стримує воду в цьому секторі своїм полем, і вже майже вичерпав всю енергію, а нова не надходить, бо мережу вже відключено. Думаю, якщо ним скористатися, вся енергія буде вичерпана при переході. Хоча наряд її вистачить навіть для активації вузла для переходу.

— Тоді як ми потрапимо назад?

— З цієї точки я зможу відкрити прохід назад до скель. Треба її відмітити і підемо шукати головну кімнату. Не думаю що вона буде далеко.

— Я не відчуваю жодної пастки, - подумав і промовив Руденко. - Думаю що ти прав. Тут майже не лишилося енергії. Здається нам туди.

Руденко рушив вперед, де тонке світло било крізь тріщини в стінах, звідки просочувалась вода.

— Ну клас, ми в акваріумі! Добре, що хоч без хижих рибок, — пробурмотів він.

Після кількох поворотів вони опинилися перед масивними дверима — символічна арка, схожа на вхід до святилища. В центрі — знак спіралі та кільця, схожих на візерунки вузла в Кам’яній Могилі.

— Центральна кімната, — Олексій доторкнувся до поверхні. — Вона ще тримає поле.

Двері відчинилися самі. Всередині — велика кругла зала. Підлога майже чиста, а стіни вкриті напівстертою різьбою.

У центрі — старий механізм, що нагадував вівтар із ядром, схожим на той, що вони ремонтували раніше. Навколо вузла, майже невидиме, мерехтіло силове поле, яке тримало стіну води у відсутній частині даху буквально в метрі від їхніх голів.

Крізь поле проглядали підводні скелі й залишки античних колон, які повільно хитались у воді, ніби за крок від залу.

— Ого..., — Марта завмерла. — Це поле стримує всю цю воду. Все — це!

Олексій підійшов до ядра.

— Так, але... ця конструкція вже на межі. І це поле живиться саме від цього механізму.

Руденко ковзнув поглядом по стінах:

— Дай вгадаю. Якщо ми заберемо те, що шукаємо — вся ця весела кімната перетвориться на басейн?

— Трохи гірше, — відповів Олексій. — Це зала під лиманом. Якщо вузол вимкнути — усе піде під воду за лічені хвилини.

Марта оглянула ядро:

— Але це саме той елемент, що нам потрібен. Без нього ми не зможемо врятувати Кам’яну Могилу та стабілізувати систему Дверей!

Руденко до чогось прислухався.

— Забираємо — і бігом, — резюмував він.

Олексій усміхнувся:

— Я спробую трохи утримати залишки поля. У нас буде хвилини дві максимум. Готові?

Марта кивнула.

— Поїхали.

Злам і втеча

Олексій простягнув руки до ядра. Воно виглядало старим, але ідеально збереженим — спіральна структура, злегка мерехтіла в напівтемряві.

— Раз, два… — прошепотів він і одним різким рухом витягнув механізм із пазів. – Марто! тримай, і вперед. Я не зможу втримати стільки води.

Світло в залі миттєво згасло — поле навколо них схлопнулося, і вода рвонула з усіх боків.

— Біжимо! — вигукнув Олексій.

Струмені холодної води вже били крізь тріщини у стінах. Віддалений гуркіт говорив про те, що десь обвалилась одна з камер.

Марта, стискаючи ядро, першою кинулась до виходу. Руденко буквально стрибнув за нею, коли підлога позаду тріснула й частина стіни обвалилася прямо в залу.

— Ліворуч! — крикнув Олексій, вказуючи на бічний тунель, куди вода ще не дісталася.

Вони неслись вузькими коридорами, а за спиною із ревом їх наздоганяли потоки мутної води, змішані з уламками каменів.

— Це було прямо як у фільмі-катастрофі! — викрикнув Руденко, ухиляючись від падаючої балки.

Марта задихано:

— Мовчи й біжи!

Світло з арки попереду нарешті пробилось крізь пітьму — вихід до порталу, через який вони прийшли.

— Олексію! — крикнула Марта. — Зараз!

Олексій провів рукою у повітрі — портал знову замерехтів між нависаючими каменями, де ще трималось "вікно" реальності.

Руденко першим встиг стрибнути крізь світловий розрив. Марта — слідом.

Олексій озирнувся назад — вода вже залила тунель по кісточки й ревіла десь поряд водоспадом.

— Ще секунда — і буде мокро, — пробурмотів він і стрибнув останнім.

Світ навколо спалахнув — і вони опинилися знову на сонячному березі лиману, біля тієї самої скелі, з якої й почали.