Глава 3 Кам’яна Могила. Лабіринт (частина 2)

Серце вузла

Вони пробилися крізь черговий звивистий прохід, коли раптово простір перед ними "відкрився". Ніби туман зник, і перед ними відкрився вхід у внутрішню залу — невелику печеру з кам’яним "вівтарем" у центрі.

Навколо вівтаря — хаотично розкидані фрагменти пісковика, якісь уламки що нагадували частини механізму: шестерні з вирізьбленими спіралями, уламки кільцеподібних плит.

На стінах — петрогліфи, які повільно і ледь помітно мерехтіли, ніби слабкий голографічний сигнал.

— Ось він, — кинувся до “вівтаря” Олексій. — Механізм стабілізації вузла.

— Тобто...це той самий древній артефакт що ми шукали? — уточнила Марта.

Олексій кивнув.

— Стародавня система для "збирання" реальності. Це як первісний сервер для регіонального вузла Дверей.

Він підійшов ближче й обережно провів пальцями по одній із плит.

— Зламаний, — показав Олексій. — Бачиш? Ось тут — розрив у конструкції.

Він вказав на поглиблення, де бракувало центрального сегменту — схожого на диск або ключ-матрицю.

— Мабуть стався обвал, коли ми активували прохід у Кам’яному селі і, цей піщаник впав і розбив цю деталь. - Воронов підійшов до уламків на підлозі.

— Тут повинні бути... "запчастини", — додав він. — Давай пошукаємо.

— Тут з півсотні уламків, як зрозуміти що то було? — Марта нахилилася, розгрібаючи уламки та витягла старий диск із вирізьбленим візерунком, який нагадував згорнуту спіраль часу.

Олексій посміхнувся.

— Ось і елемент що відповідає за час.

— Я спробую зібрати це докупи. Здається я знову бачу зв’язки між цими уламками, а ти все ж пошукай запчастини. - Марта почала вправно збирати дивний пазл.

— Слухаюсь, пані начальниця! - Олексій шуткуючи віддав честь Марті і почав обходити вздовж стін, шукаючи сховані технічні відсіки.

Раптом із стіни викотилася невеличка шафа в центрі якої було точнісінько такий самий отвір як і на «вівтарі».... але пустий.

— Мабуть то і був запасний вузол, - кивнув Олексій на майже зібраний пазл.

Марта закінчила збирати механізм і вставила на місце диск з часовою спіраллю. Простір навколо розмився, а час зупинився. І ніби здалеку прорвався голос Руденка.

— Вівтар!!! На вівт…

— Швидше! — Олексій показав на отвір у плиті, — Давай спробуємо вставити це на вівтар... Можливо нам вдасться стабілізувати вузол і витягти Руденка.

— Зараз, я спробую стиснути простір щоб воно не розвалилося. - Воронов зробив пас рукою і навколо “пазлу” замерехтіло, він взмив у повітря і встав точно у отвір на плиті.

Зала легенько здригнулася. Петрогліфи на стінах почали "горіти" яскравіше.

— Система прокидається, — сказав він. — Зараз буде момент "зчеплення" простору.

— Тобто? — перепитала Марта.

— Зв’язок із Руденком відкриється на мить. Потрібно встигнути витягнути його перш ніж цикл знову замкнеться.

Марта кивнула.

— Тоді вперед. Рахунок пішов.

Під ногами прокотився ледь чутний гул — вузол оживав, а навколишній простір почав "стискатися", ніби намагаючись відновити правильну топологію лабіринту.

Порятунок

Простір стиснувся ще більше. Стінки зали почали "дихати", спотворюючись хвилями, як вода під сильним вітром.

— Готова? — кинув Олексій, концентруючи зусилля на тому, щоб утримати диск у стабільному стані.

— Готова, — Марта вже стояла біля арки, що відкривалася в лабіринт петлі.

Тонке "вікно" в реальність почало відкриватися прямо в повітрі — ніби шматок туману розсіявся, оголюючи інший фрагмент простору. І там, крізь напівпрозору стіну з’явився Руденко.

Він виглядав змученим, одяг покритий пилом, весь у подряпинах. Обличчя постійо змінювалося: то ставало молодшим, то старішим.

— Руденко! — вигукнула Марта протягуючи руку.

Руденко кинувся вперед — але простір тягнув його назад, неначе щось намагалося залишити його всередині.

— Він застрягає, — прошепотіла Марта. — Це пастка — вона не відпустить його без боротьби.

— Тримай його, — Олексій стискав зуби. Його пальці вже тримали простір майже фізично, "стягуючи" розірвану реальність разом.

Марта простягла руку в розрив — і в той момент відчула, як її пальці теж "втягуються" у петлю.

— Тягни! — закричала вона.

Олексій ривком зібрав навколо них залишки стабілізації, і Марта змогла ухопити Руденка за руку.

На секунду все зупинилось.

Світло петрогліфів спалахнуло до осліплення — і вони обоє з Руденком вилетіли на підлогу поруч із вівтарем.

Петля зникла. Але простір навколо все ще бринів, як розтягнута тремтяча тканина.