Глава 3 Кам’яна Могила. Лабіринт (частина 1)

Всередині пахло каменем, старим вологим піском і часом. Кроки глухо відлунювали по вузьких коридорах гроту. Тіні рухалися разом із ними, але щось у гроті спотворювало їх — в деяких місцях обриси подовжувались, наче світло згущувалось.

— Таке враження, що стіни не під прямим кутом, — пробурмотіла Марта, оглядаючи вузький прохід.

— Відчуття, ніби ми всередині перевернутого пазлу, — додав Руденко, тримаючи руку на стіні.

Олексій вів їх глибше. Кожен крок здавався чимось більшим, ніж просто переміщенням по печері.

Черговий поворот — і вони вийшли у невелику залу. Кам’яні плити лежали одна на одній, утворюючи арку, що, здавалося, вгрузла в саму землю. Під нею — темний прохід, куди йшла вузька стежка.

— Оце, мабуть, і є та стежка, яку той чоловік радив нам обійти, — мовив Руденко.

Олексій уважно вдивився в простір перед аркою.

— Простір тут зламаний. Відчуваю перекоси.

— Я відчуваю щось інше, — сказав Руденко і торкнувся стіни.

Його пальці раптом "потонули" в камені на кілька міліметрів — ніби крізь шкіру стіни.

— Ей... — Руденко відсмикнув руку. — Тут... наче простір м’який.

— Це пастка, — суворо мовив Олексій. — Ти щойно активував її.

Руденко зробив крок назад.

— Здається, я знову відчув це... сигнал небезпеки.

Марта нахилилась до землі:

— Тут сліди... але вони, наче, "повторюються". Дивися, цей слід повторюється кожні кілька метрів однаково. Хтось ходив колами.

— Чи ходить досі, — тихо додав Олексій.

Стіни печери на мить здалися ближчими, ніж були кілька секунд тому. Раптово щось загуділо. Руденко відвернувся на звук, оступився і зник.

— Руденко! — вигукнула Марта, кинувшись за ним, але Олексій її зупинив.

— Стій! — різко сказав він. — Він потрапив у пастку. Це петля часу.

Грім прокотився десь за межами тунелю. Простір арки почав брижитися — як вода при легкому бризі.

— Як його витягти? — Марта напружено глянула на Олексія.

— Нам потрібно стабілізувати вузол. І швидко, — твердо відповів він. - якщо я вірно пам’ятаю, то чим довше він буде там, тим більше віддалятиметься від нас у часі. Тобто кожна хвилина тут перетвориться на годину, а потім роки там.

Лабіринт. Пошук вузла

Повітря в печері стало важким і щільним — кожен подих давався із зусиллям. Світло ліхтарика Марти ковзало по стінах, що час від часу "двоїлися" й перетікали одна в одну.

— Нічого не виходить, — прошепотіла вона. — Я намагалася як тоді спробувати відчути карту простору, але... я бачу одразу кілька версій лабіринту. Це як дивитися в криве дзеркало.

Олексій нахмурився. Він спробував звернутися до інформаційного поля — нічого. Лише фоновий шум і поодинокі фрагменти даних, що не складалися в логічний ланцюг.

— Я отримую тільки уламки сигналу. Це як намагатися знайти станцію на зламаному радіо, — сказав він. — Вузол серйозно порушує баланс — він "псує" не лише простір, а й доступ до інформаційного рівня.

Марта стерла піт із чола.

— Що тепер?

— Тепер — діємо по-старому. Логіка, аналіз і уважність, — відповів Олексій. — Руденко не може бути далеко. Але якщо ми помилимося — можемо застрягти тут разом із ним на роки.

Вони рушили далі — торкаючись стін руками, помічаючи дрібниці. Марта проговорювала у голос:

— Повторювані фрагменти, тріщини на стінах, схожі структури піщаника кожні кілька метрів, сліди ніби повторюються, але щоразу під іншим кутом… Це пастка простору, — підсумувала вона. — Вузол намагається "закрутити" нас у кільце.

Олексій кивнув.

— Саме так. Ми всередині часово-просторової петлі, але центр десь поруч. Потрібно шукати закономірності.

Він уважно роздивлявся на підлогу.

— Бачиш ці камені? Вони схожі на стародавні орієнтири. Здається, старі жерці лишали собі "мітки" для таких випадків.

— Як ті, що ми бачили в Кам’яному Селі, — задумливо промовила Марта.

Олексій кивнув.

— Це частина тієї ж системи.

Їхні кроки стали обережнішими. Орієнтуючись лише за древніми позначками, вони рухались далі, кожен крок давав відчуття, що простір "розтягується".

— Чуєш? — раптом сказала Марта.

Олексій завмер. У далечині, наче через стіну, пролунало приглушене "Ей!" — голос Руденка, але спотворений і наче старий.

— Це він, — прошепотіла Марта.

— Час прискорюється, — відповів Олексій. — Але це може бути і відлуння. В будь якому разі не будемо зволікати.

— Значить, діємо швидко, — твердо сказала Марта.

Вони рушили глибше орієнтуючись на дивні знаки під ногами.