Глава 2 Кам’яна Могила (частина 1)

Дорога до Запоріжжя

Залізничний вагон здригнувся й повільно рушив із вокзалу. За вікном танули обриси Києва. Друзі викупили повне купе, тому ніхто не міг їм завадити вести неспішну бесіду.

— Хоч би раз поїхати кудись у теплі місяці... — буркнув Руденко, натягуючи капюшон і вмощуючись у кутку купе.

— Після трьох років поза реальністю? Я й мороз сприймаю як подарунок, — відгукнулась Марта, відкидаючись на спинку крісла.

Олексій сидів навпроти, дивлячись у вікно, за яким закапав дощ. Його думки були десь далеко від потяга, за горизонтами мегалітів і порогів.

— Мене непокоїть одне, — нарешті озвався він. — Чому саме зараз цей вузол дав збій?

Руденко відкрив одне око.

— Ну, може, він просто чекав нашого повернення, аби попсувати нам нерви.

Марта задумливо.

— Або хтось або щось зачепило його до нас.

Олексій похитав головою.

— З механізмом вузла — це може бути і природна ерозія, і втручання когось із інших... тих, що знають. Але ймовірніше, що сам механізм втратив стабільність через старість. Скільки йому років, тисячі?

Руденко розпрямився:

— Тобто ми ремонтуватимемо стародавній портал за інструкцією в стилі "відчуй серцем"?

Олексій посміхнувся:

— Можливо. Але поки ми не знайдемо причину збою — все виглядає як підготовка до фінального тесту.

Марта задумалась.

— Знаєш, у цьому є щось логічне. Ми повернулися — і одразу потрапили в вузол, що вийшов із ладу. Це більше ніж випадковість.

— Точно не випадковість, — підтвердив Олексій. — Я впевнений, що Кам’яна Могила — наступний крок.

Вони знову замовкли, прислухаючись до ритму коліс, що стукали по рейках. Звуки вагону змішувалися з дощем за вікном і нагадували мантру — наче сам простір давав підказку.

Дорога до села Терпіння

Салон орендованої машини наповнився легким запахом кави з термоса та дорожнім пилом. За вікном Запоріжжя поступово зникало, поступаючись степовим просторам. Пейзаж ставав усе більш пласким і порожнім.

— Село Терпіння… — протягнув Руденко з посмішкою. — Звучить як девіз для всіх, хто стоїть у черзі за ранковою кавою.

Марта засміялась, зручно вмощуючись на задньому сидінні.

— Це ще нічого. Є ще село Пекло десь на заході.

Олексій сконцентрувався на дорозі, але одразу відчув, як на нього спрямувався погляд Руденка.

— Добре, Воронов, — заговорив він. — Поки ми не застрягли в пробці з овець чи козаків — розкажи нам, що ми маємо знати про цю Кам’яну Могилу. Як то кажуть — детальний екскурс. І без квантових термінів, будь ласка.

Олексій видихнув і почав:

— Кам’яна Могила — це одне з найзагадковіших місць України. Виглядає як звичайний пагорб посеред степу, але насправді — це величезна брила пісковику, залишок древнього моря. У ній приховано десятки печер і гротів, де є петрогліфи, яким понад 12 000 років. Деякі малюнки не схожі ні на що інше в Європі.

— Ти про ті шаманські графіті? — вставив Руденко.

— Не зовсім. Так там є сцени полювань і зображення тварин. Але є й символи, схожі на карти або навіть механізми. У нашій термінології — схеми стародавніх вузлів.

— Ого, — тихо прокоментувала Марта.

Олексій продовжив:

— Місцеві легенди називають це місце священним. Колись тут проводили ритуали жерці. Кажуть, що це був портал між світами. Деякі печери мають незвичну акустику — звуки в них можуть або зникати, або, навпаки, посилюватися. Люди розповідають, що бачили галюцинації чи відчували "розшарування реальності" в самих гротах.

— Вау. Класичний набір: вхід до потойбіччя й просторові глюки, — знизав плечима Руденко.

— Є ще більше, — спокійно продовжив Олексій. — Навколо могили помічали аномалії — ніби степ "шариться" між шарами реальності. Це зона, де простір і час не завжди поводяться як слід. У деяких гротах навіть "зникає" звук кроків, а люди відчувають, що стоять у різних точках простору водночас.

Руденко глянув на нього в дзеркало заднього виду.

— Ну, прям люб’язне запрошення. І що ще ми повинні знати?

Олексій на мить замовк.

— Кам’яна Могила — це великий вузол. Старіший за Кам’яне Село. І зараз він, схоже, став нестабільним. Але я відчуваю, що це не просто аварія. Це частина чогось більшого.

— А знаєш, — задумливо сказав Руденко, — я починаю шкодувати, що ми не поїхали до бабусі Марти на борщ і галушки.

Марта засміялась:

— Не переживай. Після цієї експедиції в нас буде багато тем для вечері з борщем.

— Якщо нас не розірве на шматки часовими хвилями, — буркнув Руденко.