Глава 1 Кам’яне Село

Темрява ще тримається серед дерев, коли вони з’являються — наче виринають із повітря, в самісінькому центрі Кам’яного села. Над головами — небо, густе від хмар і вологи, а під ногами — земля, що зберігає тишу тисячоліть.

— Класика жанру, — першим озвався Руденко, роздивляючись навколо. — Телепортація в нікуди. А може, ми ще в симуляції?

Марта мовчала, її погляд ковзав по велетенських каменях, що оточували їх із трьох боків. Вона доторкнулася до одного з них пальцями — і здригнулася.

— Відчуваєте?.. — тихо сказала вона. — Це місце... воно жило раніше.

Олексій стояв мовчки. Він бачив це місце інакше. Лінії між каменями, шепіт, що бринів десь за спиною, мить "мерехтіння", що триває і досі.

— Тут вузол, — спокійно відповів він. — Одне з місць, де Двері відчиняються найлегше. Ми повернулися саме сюди не випадково.

— Де це ми? - повернулась Марта до Олексія.

— Це “Кам’яне село”. Місцеві також називають його “Проклятим” або “Чортовим”. Про цю місцевість існує багато повір’їв. Кажуть, що це поселення, яке боги або сила природи покарали, перетворивши людей на каміння за гріхи на кшталт "невдячності" чи "гордині". Деякі версії поліського фольклору також стверджують що камені залишив сам нечистий під час "будівництва дороги". До речі, частина каменів має плоскі поверхні або поглиблення, які місцеві жителі вважають слідами язичницьких ритуалів. Люди, які ночували в околицях, розповідають про відчуття присутності й навіть голоси, що чутно в кам’яному лабіринті.

Олексій озирнувся і впевнено покрокував у темряву. Марта з Данилом рушили за ним.

— Але... - підштовхнув Руденко Воронова продовжити розповідь. - Впевнений що ти знаєш більше.

— Так. - кивнув Олексій. - Офіційно вважається, що камені — це залишки льодовикового періоду, коли гігантські валуни були принесені льодовиком приблизно 25-30 тисяч років тому. Частина каменів має дивні "гладкі" поверхні, ніби їх хтось шліфував, а деякі виглядають обробленими. Взагалі — це заповідник серед лісу, де зібрано кілька десятків (а за деякими оцінками — більше сотні) велетенських валунів. Камені мають різні форми й розміри: від менших "жертовників" до справжніх мегалітів, схожих на природні менгіри (вертикальні камені). Місце часто називають "українським Стоунхенджем".

— І, схоже, що ти чудово знаєш куди йти далі?

— Так. Ми біля села Рудня-Замисловицька. Це Житомирська область. Зараз дійдемо до станції, а далі електричкою до Києва. І там вже спокійно все обговоримо.

— Хороший план. - схвалив Руденко. - Марто, ти чого там забарилася?

— Знаєте... мені здається що ці валуни стоять у хаотичному, але водночас якомусь "ритмічному" порядку — можна уявити, що це фрагменти древньої карти чи матриці для порталу...

Друзі зупинилися на пагорбі і подивились на кам’яне село. Туман, що згустився серед каменів створював відчуття “розмитої реальності”...

Київ. Центральний залізничний вокзал

Ближче до опівночі вокзал виглядав ще більш чужим, ніж зазвичай. Вологий туман, що ліг на бруківку перед входом, нагадував той, що кілька годин тому стелився у Кам’яному Селі.

— Ну ось ми й вдома, — тихо кинув Руденко. — І чомусь мені здається, що тут теж щось... не так.

Марта, скута холодом, кутаючись в куртку розглядала платформу, де на фоні реклами майже розпливлися тіні нічних пасажирів.

— Все здається... нереальним, наче ще не повернулися до свого світу повністю.

Олексій спокійно спостерігав за натовпом. Його погляд ковзав по людях, неначе він бачив щось більше — тонкі нитки доль, що зв’язують незнайомців між собою.

— Ми повернулися, просто щілини між світами ще не загоїлись, — відповів він. — Особливо тут. Вузол Києва слабший, ніж був колись.

— Та невже, — фиркнув Руденко. — А я думав, то просто реконструкція вокзалу псує атмосферу.

Олексій усміхнувся краєм губ.

— До квартири пішки чи замовляємо таксі? — запитав він.

— Я за таксі. Пішки ми до ранку будемо йти, — відповіла Марта.

— А головне — точно втратимо ще пару років десь у паралельному підземному переході, — додав Руденко з іронією.

Квартира Олексія

У кімнаті було прохолодно, повітря застигле.

— Ніколи не думав, що сумуватиму за пилом, — кивнув Руденко, проводячи пальцем по підвіконню.

Олексій кинув куртку на стілець, оглядаючи знайомий простір.

— За мірками цієї реальності нас не було лише три дні.

— Так, а на справді пройшло цілих три роки — зітхнула Марта.

— Два роки. — поправив її Руденко розвалившись в кріслі.

— Може, й так і є, — відповів Олексій.

Він замовк на кілька секунд, перш ніж продовжити:

— Ви пам’ятаєте по різному скільки часу ми були за Дверима. — просто сказав Олексій. - Я - п’ять.