Вдих

Легкий вітерець зірвав листок із самотньої берізки, що росла в хвойному лісі, закружляв його у химерному вихровому танці, провів над кронами вічнозелених велетнів і м’яко опустив на невеличку галявину, де лежала пара людей, захоплених серйозною суперечкою про речі цілком несерйозні.

— Ну от, знову ти не вгадав! — буркотливо зауважила дівчина, сердячись на недогадливість співрозмовника. — Яка ще шафа з хвостиком? Ну хіба це миле хмариння на неї схоже?! Дивись: вушка, пузик, шапочка, маленький хвостик — викапаний бегемотик із мого улюбленого набору! І твого, до речі, теж. Чи ти забув?

— Як ти в мене підкрадала мініатюрки? Та ні, прекрасно пам’ятаю, — усміхнувся хлопець і тут же тихенько ойкнув, діставши стусана маленьким кулачком під ребра. — Та я ж і не був проти! Ай!

— Знаю, що не був проти, — добродушно пробурмотіла дівчина, безцеремонно підіймаючи його руку, щоб зручніше влаштуватися на плечі. — Чи ти думав, я не помічала, що відсутні в моїй колекції бегемотики містичним чином опинялися на найвиднішому місці твоєї кімнати? Але чомусь завжди стояли на найвищій полиці, куди я без табуретки не діставала.

— Яку ти завжди без труднощів знаходила.

— Бо її хтось, ніби ненароком, залишав у куточку. Гад ти…

— Бо залишав табуреточку?

— Бо привчив до турботи, — дівчина важко зітхнула й міцніше притислася до його руки, кутаючись у добровільно-примусові обіймашки. — Причому — до якісної турботи! А не до всякої нісенітниці, яку за таку вважають.

— Ого! — здивувався хлопець і спробував зазирнути їй у вічі, але миттю дістав легкий укус і перестав крутитися. Підклавши вільну руку під голову, він ковзнув поглядом по химерній хмаринці, що пропливала над ними й у місячному сяйві здавалася то старовинною піратською шхуною, то кошеням, заплутаним у клубку ниток, і спитав: — І в чому ж різниця?

— У душі, — не замислюючись відповіла дівчина. — І в дрібницях.

— Бо в них собака зарита?

— Дурень! Бо в них душі більше. І чистіша вона в них. Чим більший учинок, тим довше люди над ним думають: планують, прикидають, вираховують… І з усім цим можуть так заморочитися, що забувають додати найголовніший елемент — душу. А без неї навіть найбільша турбота втрачає свій смак, а інколи й сенс.

— Не зрозумів… Мені здається, ти щось плутаєш. Як турбота може бути без душі та ще й без сенсу? Це ж неможливо!

— Ой, і чому я навіть не здивована! — фиркнула дівчина й легенько прикусила його лікоть, попередньо відтягнувши край рукава футболки. — Ти ніколи такі речі на словах не розумів, складні вони для тебе були. Зате завжди все робив правильно. Відчував, гад такий, як правильно, і робив. І ніколи не помилявся.

— Годі мене вже хвалити — мені це подобається! — віджартувався юнак. — Краще на запитання відповідай.

— Ну… Пам’ятаєш, я тобі про Мішку розповідала? Який за мною ще після школи бігав і квіти під вікна підкидав?

— Це той, що тобі під вікнами напис-одноденку залишив? Пам’ятаю, пам’ятаю. І що?

— Та напис гарний був, якісний. Я б не один рік на нього дивилася. Хто ж знав, що Мішці не пощастить на мого тата нарватися? А з ним розмова коротка — сам знаєш. Ганчірку з відром видав і над душею стояв, поки асфальт чистішим за попередній не став. Але я не про це. У мене ж коли проби в театральний були, він мене підтримати прийшов…

— А…

— Та-так, не перебивай. Я тоді дико хвилювалася. Не допомагали ні татові запевнення в моїй геніальності, ні мамин флакончик валер’янки, ні дідусеве «авось пронесе» — узагалі нічого. Такий мандраж був… згадувати страшно. І от, стою я на сцені, щойно-но закінчила свій дебютний показ грайливого дронта в шлюбний період — екзаменатори ще ті вигадники були — переводжу подих, і тут він. У фраку. З величезним букетом оксамитових троянд. Підіймається на сцену, вручає мені всю цю пишноту, а потім допомагає спуститися, бо від сліз я нічого не бачила.

Дівчина зробила паузу. Хлопець глибоко зітхнув. Він прекрасно пам’ятав той день і те, що було далі, й уже готувався почути про себе не найприємніші слова. Бо тоді, після його невеликого вчинку, він посварився з тим самим Мішею і, що ще гірше, став причиною його сварки з Дівчиною.

— Я спустилася зі сцени, і там мене зустрів ти. Щось пробурмотів, забрав букет, витер сльози своєю хустинкою, а потім залишив її мені й пішов. І знаєш що?

— Що? — намагаючись не видати напруження, спитав хлопець.

— Це і була справжня турбота з твого боку. Без прикрас. Був Міша, який у прагненні показати себе переді мною забув найголовніше — мене. Він купив розкішний букет, одягнув дорогий костюм і навіть прийшов у важливий для мене день — ідеальний момент, щоб справити враження, так? Але він забув, що в мене алергія на квіти, хоча всього пару місяців тому червонів переді мною з того ж приводу. А ти… просто забрав букет, привів мене до ладу й підштовхнув до коридору в гримерку, рятуючи від загальної уваги. Зробив те, що мені тоді було потрібно, а не те, що хотів. Проявив турботу. Бо завжди пам’ятав про мене.

Дівчина замовкла. Замовк і хлопець, обдумуючи її слова. Він і справді ніколи так глибоко не замислювався над своїми вчинками — просто робив, і все. Жартував, допомагав, слухав історії або просто був поруч. Єдине, чого йому хотілося, — щоб люди навколо усміхалися. Щиро й безтурботно. А для цього потрібно всього лише чути. Не вухами — серцем. Бо тільки так можна зрозуміти, що насправді потрібно людині. Хлопець знав: те, чого ми хочемо, і те, що думаємо, ніби хочемо, може сильно відрізнятися. Люди взагалі схильні вигадувати собі дивні бажання й мрії, думаючи чим завгодно, але тільки не серцем.

У траві застрекотів цвіркун. Нічне повітря наповнилося спокоєм і особливим затишком, який складно пояснити словами. Це все одно що намагатися пояснити смак дружби або тепло любові. Лише переживши, розумієш, що це таке.

Вітер подув сильніше, женучи хмари геть. Місяць, що визирнув, з новою силою освітив усе навколо, надаючи і без того чарівній ночі ще більше казковості.