V

Джуд з Кароліною проводили усе більше часу разом. Робили разом домашні завдання після уроків, ходили разом додому, читали разом книги, дивилися разом фільми, слухали разом гарну музику та просто разом гуляли. Їм подобалося бути удвох – неважливо, коли та як – і розмовляти одне з одним про все на світі. Кароліна милувалася тим, як говорив Джуд. Його голос її немов зігрівав та заспокоював. А Джуд дивувався тому, що на світі, виявляється, є людина, якій цікаво його слухати. Нехай деколи йому й гадалося, що поруч із Кароліною усі його слова ніяк не можуть скластися до ладу так, як йому хотілося.

Одного вечора Кароліна спитала Джуда, чому він майже ніколи не спілкується з однокласниками, а завше старається бути осторонь та щось читати. Джуд мовчав, і Кароліні здалося, що в його очах знову промайнуло те віддзеркалення суму, яке вона вже не раз помічала раніше.

Згодом він промовив:
— Це тому, що моя мама дуже любила читати. Коли була з нами. Так я почуваюся нібито трохи ближче до неї.
— А де вона зараз? — спитала Кароліна.
— Її нестало два роки тому. Усе почалося з того, що одного літнього дня вона відчула щось недобре всередині, отут. — Джуд показав пальцем на ділянку біля сонячного сплетіння. — Вона була впевнена, що це минеться, але згодом їй стало гірше. Тато відвіз її до лікарні, і вони дізналися, що мама захворіла і потребує тривалого лікування. Лікування тривало, але не допомагало. Ми їздили до багатьох лікарів у різні клініки. Навіть в інші міста. Їй робили багато процедур, а потім почали робити операції. Щоразу здавалося, що їй от-от стане краще, і вона почне одужувати. Та їй ставало тільки гірше, а процедури почали забирати набагато більше сил, ніж давали. Згодом ми познайомилися в лікарні з іншими пацієнтками, у яких була така сама хвороба. Вони приймали ті самі ліки та проходили таке ж лікування. Мама з ними подружилася, і вони підтримували її, а вона їх. Та по черзі, одна за одною, вони переставали приходити на процедури, а їхні речі згодом зникали з палати. Залишалися тільки застелені крейдяною постіллю порожні ліжка. Коли вільних ліжок стало більше, ніж зайнятих, я запитав маму, чому більше не приходять усі ці пані і чи вони вже одужали. Вона відповіла: «Так, вони вже одужали й більше не будуть хворіти, але тепер вони вже не тут. Вони мусили піти в інший, прекрасний світ, де ніхто ніколи не хворіє. Скоро мені теж доведеться туди піти, і я хочу, аби ти пам’ятав, що навіть коли мене не буде поруч, я все одно завжди буду з тобою». Я не хотів вірити, що мами може нестати. Мені дуже сильно хотілося, щоб вона залишилася тут, зі мною та нікуди не йшла. Вечорами, перед сном я довго просив когось, сам не знаю кого, аби він допоміг мамі одужати. Але це не допомогло. Вона дедалі більше втрачала сили. Я знав, що їй було боляче, але вона завжди старалася радіти і жартувати, так, ніби усе це було не з нею. Вона стала надто худорлявою, наче зменшувалася на очах. Її пишне каштанове волосся щодень рідшало й тоншало, а обличчя стало сухим і землистим. Тільки очі, як і раніше, випромінювали енергію та все ще силкувалися зачепитися за життя. Навіть тоді вона жартувала та казала, що вона, як невмирущий чахлик, з казок, і ніщо не зможе її перемогти, а це вона просто піддається.

Згодом ми забрали маму додому та більше не їздили до клініки. Лікарі сказали, що так для неї буде краще. Одного дня вона була вже настільки слабка, що майже не могла говорити. Я сидів біля її ліжка, у їхній з татом спальні, та розказував, як ми поїдемо до моря, коли вона одужає. Як будуватимемо великі замки з піску, як будемо купатися, а опісля грітися під сонцем. Ми їздили до моря кожного літа, і мені це дуже подобалося. Та вона, було на те схоже, не слухала й лише попросила взяти її руку. Рука була тонкою, майже прозорою. Мама сказала ледве чутно: «Я завжди буду спостерігати за тобою. З неба. Дивись на найяскравішу зірку. Там буду я». Потім вона додала, роблячи між словами довгі паузи та важко дихаючи: «Я шалено тебе люблю. Понад усе на світі. Ми ще неодмінно побачимось». Я дивився на неї та тихо плакав, а потім відчув, як її рука почала холонути. Я зрозумів — мами більше немає. Я обійняв її та просив повернутися.

Не знаю, скільки часу минуло, поки тато зайшов до кімнати. Спочатку він зупинився та стояв непорушно. Потім він пригорнув мене до себе. Його сльози скочувалися на моє плече. Тато мене заспокоював: «Мама більше не з нами. Вона тепер у прекрасному світі. Пам’ятаєш, вона розповідала нам, що повинна піти туди?» Але я знав, що ці слова були потрібні йому самому дужче, ніж мені. Далі все було, як в недоброму сні, який тобі постійно сниться, і ти ніяк не можеш прокинутися.

Коли все закінчилося, я почав багато читати, завжди, коли тільки траплялася нагода. Мені здається, що так я ніби спілкуюся з мамою та відчуваю, що вона десь близько. Я немов потрапляю в якісь інші світи та уявляю, що в якомусь із них зараз може бути вона, і їй там добре.

Кароліна не знала, що відповісти.
– Пробач мені, якщо можеш. Я зовсім не хотіла, щоб тобі стало так важко та сумно через моє запитання...» — сказала вона.
– Дякую, що ти запитала. Я розказав тобі все і, здається, мені стало трішки легше. Я постійно думав про це, але не мав із ким поділитися, — відповів Джуд та через кілька секунд додав: — А ще, до речі, у книжках набагато більше цікавого, ніж у шкільній програмі. Тому інколи я читаю навіть на уроках. — І його очі знову посміхнулися.