IV

Наступного ранку, уперше за багато тижнів, Кароліна прокинулася з бажанням усміхнутися новому дню. Їй знову хотілося бачити та повністю відчувати все, що відбувається навколо. У школі вона більше не помічала чужих кепкувань та не опускала погляд. Усі її думки були зайняті цілковито іншим.

Під час великої перерви Кароліна зайшла до класу Джуда. Він, як завше, сидів сам за останньою партою, схилившися над книгою в гарній палітурці. Декілька хвилин Кароліна спостерігала за ним: «Раніше я навіть не помічала, як він виглядає. Ледь кучеряве світло-темне волосся, густі брови, ніс із горбинкою та дуже гарні вуста». Його блакитно-попелясті очі були замисленими та трішки сумними, і це чимось надзвичайно заворожувало Кароліну. Вона нерішуче підійшла та сказала: «Привіт». Голос чомусь не хотів її слухатися та прозвучав із чудакуватими нотками непевності, про існування яких у собі Кароліна раніше не здогадувалася. Джуд здивовано підвів голову та відповів: «Привіт!» Кароліні здалося, що коли їхні погляди зустрілися, у його очах на якусь мить засвітилася невеличка іскорка радості, а вуста ледь помітно усміхнулися.

Вона продовжила невпевнено:
— Що ти робиш?
— А, — почав говорити Джуд, — це одна книжка, не дуже цікава, але тут гарні ілюстрації.
— О, я дуже люблю книжки з гарними ілюстраціями і деколи теж малюю! Кароліна змовкла та замислилася, а тоді невпевнено дістала щось із кишені свого синього джинсового сарафана та простягла Джудові. Це був його портрет, намальований минулого вечора. Джуд розгорнув аркуш, і, хоча дивився на нього не надто довго, за цей час Кароліна встигла, напевне, із добру сотню разів подумати, що портрет Джудові точно не сподобається, не потрібно було його показувати й узагалі краще було не говорити про те, що вона любить малювати. Джуд перевів погляд з клаптика паперу на Кароліну і сказав: «Це дуже гарно. Мені дуже приємно. Дякую. Ще ніхто не малював мій портрет...» Рум’яні барви раптом залили обличчя Кароліни, і вона відчула, як її щоки стають гарячими.

Жменю секунд Джуд із Кароліною мовчали, не знаючи, що сказати одне одному. Усі їхні думки, котрих ще кілька хвилин тому було так багато, тепер немов поховалися десь неподалік, за партами, рюкзаками та куртками, спостерігали за Джудом та Кароліною і зовсім не хотіли повертатися назад.

Джуд обірвав цю дивну паузу:
— Я якраз збирався з’їсти свій обід. А ти маєш щось із собою?
— Так! Так, звісно, я зараз, — проторохтіла Кароліна та побігла до свого класу по шкільний обід, який приготувала для неї мама. Вона не завжди хотіла брати його з собою, але тепер щиро раділа, що він у неї був. Вони сіли удвох неподалік великого вікна, з якого було добре видно ліс, смакували свої обіди, говорили про різні цікаві речі та усміхалися, мружачи очі, коли добродушне золотаво-лимонне сонце крізь шибку палко пощипувало їх своїми довгими, трішки розпатланими промінцями. Джуду та Кароліні було дуже добре разом. І, як часто буває у хвилини, коли двом людям добре разом, час чомусь розхвилювався та почав надто поспішати, пролітаючи з надзвичайно великою швидкістю. Тільки й хотілося гукнути йому навздогін: «Агов, куди ж ти так швидко? Трішки повільніше! Хоч трішки, будь ласка...»

Згодом однокласники помітили, що їх кепкування, які Кароліна донедавна переживала так болісно, тепер її зовсім не зачіпають, і вона, навпаки, стає з кожним днем більш радісною та веселою. Тому це заняття перестало їх цікавити й зникло так само спонтанно, як і з’явилося.