III

Тим часом золотоволоса осінь засотувала містечко Кароліни густою ковдрою із жовтого листя, пахучої хвої та шишок, які білки в хутряних шубках вогнистого кольору хвацько носили до своїх схованок. Природа немовби змінювала легке зелене плаття на пишне жовтогаряче вбрання. Тільки сосни в лісі залишалися у своїх повсякчас зелених одежах. Кароліна по-особливому любила цю чудову пору. Восени вона могла довго сидіти біля вікна, пити какао та милуватися густими серпанками. У такі миті їй не потрібно було шукати в голові думок, бо вони самі, солодкі та невимушені, спершу наче виглядали десь з-за рогу, а тоді підлітали й пестили її уяву, складаючись, як пазли, у мальовничі композиції, що опісля вона зображала у своїх акварельних картинах.

Одного з таких гарних осінніх днів у її класі організовували акцію добра. Протягом тижня діти разом з учителями збирали гроші, а в п’ятницю повинні були купити за них цукерки, які згодом потрібно було роздавати перехожим на вулиці, бажаючи їм гарного дня, аби зробити приємне та покращити настрій. Грошей зібрали багато, і цукерків вдалося купити вдосталь. Гасло заходу було «Посміхнись, і світ обов’язково посміхнеться у відповідь». Кароліна з нетерпінням чекала цього дня. Вона любила робити іншим щось добре та спостерігати, як люди радіють і усміхаються. Але вона також надзвичайно хвилювалася, що однокласники знову почнуть її кпинити, і тоді вона не зможе зробити нічого доброго. Через одну тільки думку про це в неї холонули руки та полотніло обличчя.

Дітей розподілили на невеликі групки, у кожній з яких також були вчителька чи вчитель. Як на зло, Кароліна потрапила до однієї групки з хлопцем, через якого в той страшний день почалися її страждання. І знову, як на зло, він почав дошкульно та ущипливо кепкувати, що у Кароліни ніхто не захоче брати цукерку, бо вона схожа на страхітливе губате чудовисько з великими очиськами. Інші діти теж почали глузливо гиготіти та просити, щоб вона йшла зі своїми цукерками деінде та не розлякувала перехожих. За кожної нагоди вони намагалися ніби випадково зачепити її чи штурнути. Сталося те, чого Кароліна боялася найбільше та чого прагнула уникнути всіма силами своєї чистої юної душі. Вона відчувала, що земля починає стрімко втікати з-під її ніг. До того ж учителька, яка була в її групі, зовсім не помічала всього, що відбувалося. Вона навіть не вельми переймалася дітьми, а лише вела розмову з якимось високим паном у чорному пальті та капелюсі, і безперестанку до нього всміхалася.

Коли однокласники роздали майже всі цукерки, Кароліна мала ще повний мішечок. Ніхто зі стрічних не підходив до неї, а сама вона боялася підійти до когось першою та лишень самотньо стояла осторонь. Її внутрішні сили нагадували свічку, полум'я якої от-от погасне. Життя навколо стало безмірно журливим та гнітючим. Похмурі, одноманітні люди, широка сіра вулиця, навіть хмари, які ще донедавна скидалися на розлогі світлі кораблі, тепер стали громіздкими пеленами й сумно затінювали сонце. Кароліні здавалося, неначе хтось вилив розчинник на світ навколо, і всі його чудові барви раптом втрачають колір, марніють, змішуються та стікають однотонною й холодною сумішшю по її ні в чому не винній душі. Вона відійшла ще далі від інших та опустила голову так низько, як тільки могла, аби ніхто не помітив гарячих сліз, що зненацька одним духом забриніли у її великих очах. Кароліна була ладна розплакатися так сильно, як не плакала ще ніколи, та провалитися крізь землю в якийсь темний морок, де б ніхто довіку її не бачив та не зміг би з нею заговорити. Здавалося, її серце б’ється щоразу рідше, тихіше й тихіше і готове от-от спинитися, але ніхто цього навіть не помітить.

Та вчителька, на диво, помітила, що Кароліна стоїть занадто далеко від інших дітей і не роздає цукерок. Підійшовши до неї, вона невдоволено заговорила колючим, холодним голосом: «Кароліно! Не можна бути таким розсіяним, ні на що не здатним дівчам! Ти повинна подарувати комусь хоч один цукерок, або ми більше не зможемо долучати тебе до таких заходів!»

Ніщо для Кароліни вже не мало значення. Не підводячи голови та не думаючи про те, що і як робить, вона підійшла до першої зустрічної людини та випростала холодну зблідлу руку, що тонкими пальчиками тримала цукерок у барвистій обгортці. Дивлячись на безбарвний асфальт та свої черевики, уже звичний для неї пейзаж, Кароліна промовила: «Я хочу зробити ваш день кращим. Візьміть, будь ласка, це вам». Її голос тремтів, мов самотній осінній листок, що його за низку миттєвостей пронизливий та байдужий вітер зірве і рвучко понесе кудись за горизонт.

Через скількись секунд до неї простягнулася інша рука, узяла цукерок, і чомусь дивний голос відповів: «Дякую». Він видався Кароліні дивним, бо вона подумала, що вже чула його, проте не могла пригадати, де та коли саме. Це її дуже налякало. Більше за те, що вже відбулося з нею сьогодні, вона не хотіла тільки однієї речі — аби хтось із близьких чи рідних побачив її в цю мить, тут, на цій вулиці. Далі голос серйозно промовив: «Чому ти дивишся на асфальт?» Згадка промайнула в голові Кароліни: «Точно, це голос Джуда — хлопця з паралельного класу». Він дуже рідко з кимось розмовляв та завше надавав перевагу тому, аби посидіти десь у кінці класу, за останньою партою, де на нього ніхто не звертав уваги і де б він міг не відволікаючись читати якусь товсту книгу, замість галасувати чи байдикувати з однолітками. Можна було сказати, що книги замінюють йому друзів. Джуд виглядав серйозним, спокійним та ледь сумним. Ніби з якогось іншого, не відомого решті світу, що має зовсім мало спільного зі світом реальним. Через це всі називали Джуда дивакуватим, і Кароліна не одразу впізнала його голос, який чула лише декілька разів.

Вона сутужно підвела голову, на якій легкий вітерець фаяв густе блискуче волосся, та відповіла уривчасто: «Бо я потвора з великими очима та губами, і я не хочу, щоби хтось на мене дивився та ляка...» Її голос остаточно увірвався, і сльози рясно залили обличчя. Вони стрімко скочувалися по збляклих холодних щоках, градом падали на її черевики, тихо розбивалися та повільно стікали на похмурий асфальт, для якого все це не мало жодного значення. Джуд пильно подивився на Кароліну, розвернувся та пішов геть.