II

У неї були трішки більші, ніж в інших дітей, очі та пухкенькі губи. Кароліна ніколи цього не помічала й навіть не здогадувалася, що такі речі можуть мати для когось бодай якесь значення. Але одного разу, як це часто бувало у післяшкільний час, вона веселилася з друзями в садку, як раптом щось колюче різко та боляче вдарило її в потилицю. Це була велика соснова шишка – одна з тих, які вона деколи збирала, аби потім принести додому та розкласти на підвіконні. Кароліна збентежено повернулася й побачила на відстані кількох кроків свого нового однокласника. Його сім’я переїхала до їхнього містечка місяців зо три тому. Та нещодавно його батьки розлучилися, і тепер він жив тільки з мамою. Цей хлопчина був вельми сміливий та тямовитий, однак після того, як тато покинув їх, до цих хороших рис доєдналися ще злість та жорстокість, які йому ніяк не вдавалося приборкати. Усе це вирувало в ньому, наче киплячий пунш. Він швидко став лідером серед однолітків. Вони боялися йому перечити та у всьому підтакували.

І ось тепер він, зі скуйовдженим волоссям та стиснутими кулаками, стояв прямісінько перед Кароліною. На мить в очах, що нагадували дві чорні вуглинки, блиснула злинка, і він вигукнув: «Гей! А чому це в тебе такі великі очиська і такі грубі губища? Щоб лякати всіх навколо? Будеш тепер називатися окастою. Або губатою. Я поки не вирішив, що краще тобі підходить. Опудало!». Тоді він голосно та злісно засміявся і зник за рогом школи. Усе навколо заціпеніло. Кароліні враз стало жахливо неприємно та важко дихати. У її голові не вкладалося, що можна отак просто, зовсім без причини, зненацька сказати комусь щось настільки образливе та втекти, навіть не попросивши вибачення. Гучний регіт оточив її з усіх боків. «Дивіться! Опудало! Монстр! Бу-у-у! Які очиська!» — викрикували однокласники. Кароліна почувалася нікчемною, беззахисною та нікому не потрібною. Вона побігла додому й вирішила не думати про цей випадок, бо зовсім не могла знайти йому пояснення. Лишень сподівалася, що невдовзі усе це забудеться, наче поганий сон.

Проте вона не могла цього забути, бо відтоді не минало жодного дня, коли б інші діти не починали з неї кепкувати та знущатися. Це так сильно її засмучувало, що згодом Кароліна мимоволі почала опускати голову, аби ніхто не бачив її обличчя та не міг з нього жартувати. Натомість це зовсім не допомагало, а викликало ще більше глузувань. Вона не знала, як із цим бути та як цьому зарадити. Не могла тримати в собі та водночас боялася поділитися з близькими. Кароліні здавалося, що вона просто не зможе жити, якщо і вони зрозуміють, яка вона насправді негарна та страшна, й почнуть з неї насміхатися. Їй було важко та боляче. Наче якась велика брила, від якої неможливо втекти, почала неждано котитися на неї зі щораз більшою швидкістю. Усі її друзі раптом стали для неї зовсім чужими. Вони тепер нагадували їй рій бджіл, кожна з яких хоче вжалити якомога ядучіше. Минулого літа, коли Кароліна гостювала в дідуся з бабусею та наминала смачну, ще теплу домашню булку зі своїм улюбленим вишневим варенням, невідомо звідки до неї підлетіла велика гучна бджола та вжалила в зап'ястя. Це було невимовно боляче. Кароліна відчувала, як щось гостре ввіткнулося в неї й вивергало щось гаряче та пекуче, що швидко та болісно розливалося по всьому тілу. Те саме вона переживала зараз. Кожен хотів увіткнутися в неї своїми словами якомога сильніше та в найбільш вразливе місце.

Згодом Кароліна почала уникати навіть свого відображення. Вона більше не хотіла на нього дивитися. Воно видавалося їй страхітливим. Лише перед сном, коли ніхто не бачив, вона зачинялася в кімнаті, зашторювала вікно, ставала перед дзеркалом, існування якого їй колись видавалося цілковито неважливим, та питала себе подумки: «Чому ж усі навколо такі гарні, а я така потворна? Чому я існую в цьому світі? Напевно, без мене в ньому було б набагато більше краси...»