I

Неподалік густого соснового лісу простяглося невелике містечко, у якому повітря завжди приємно пахло хвоєю, а люди були дуже добрими та нікуди не поспішали. Особливо вони любили насолоджуватися довгими затишними ранками в компанії філіжанки кави та гарної музики. Здавалося, наче сама природа осягає це місце своїми незримими обіймами та захищає від постійного гамору й поквапу мегаполісів. Відтак там завжди було дуже привітно та легко на душі.

Жила в цьому містечку також весела та допитлива дівчинка, яку звали Кароліна. У її очах завше палахкотіла радість і цікавість до життя в усіх його проявах. Та найбільше Кароліна любила малювати і проводити час з друзями. А ще обожнювала гратися зі своїм великим, пухнастим і теплим рудим котом, який, здавалося, деколи міг би сам замінити цілий муркотальний оркестр, якби такі існували. Щовечора батьки бажали їй гарних снів та цілували м’які теплі щоки. Татова борода лоскітно зачіпала її обличчя, і від цього вона завжди посміхалася.

Опісля Кароліна засинала у своєму ліжку з гладенькою кремовою постіллю, спостерігаючи за соснами, що виднілися з вікна її кімнати. Їхні верхівки наче сягали самих зірок та налитого сяйвом місяця. Вони немов хотіли торкнутися місяця, а він лише посміхався у відповідь. Кароліна уявляла, що так земля хоче обійняти небо, поцілувати його та побажати хороших снів. Дерева завше уявлялися Кароліні дуже величними, могутніми та надійними створіннями. Вона відчувала, ніби вони насправді знають неабияк багато, просто не можуть розповісти. Від усього цього її серцю ставало тепло та спокійно. А серце в неї було дуже добрим. І з кожним його юним ударом у світ навколо вливалися ласка та любов.

Повіки Кароліни наповнювалися приємною важкістю, і якісь прекрасні невидимі створіння, соньки-дрімки, підхоплювали її та несли на своїх маленьких крильцях у чарівне та дивне царство снів.

Втім, дещо у самій Кароліні, як вона згодом дізналася, було таким, що порушувало всю цю красу.