Розділ 11

- Так, хлопці, ви зовсім залякали дівчину! - Почувши обурений дівочий голос, я несміливо підвела голову.

До нас швидким кроком йшла молода дівчина. І попри те, що вона була маленькою і тендітною, у порівнянні з потужними чоловіками, які оточили мене, здавалося, зовсім не боїться їх. В її очах було стільки рішучості та бажання захистити мене, що я з полегшенням зітхнула. Навіть з моїм бойовим характером я не готова була на самоті протистояти грізній трійці.

- Подивіться, їй і так погано, а ви налетіли на бідну дівчинку! Ходімо до хати, тобі зігрітися і заспокоїтися потрібно, — ігноруючи сердиті погляди чоловіків, дівчина рішуче взяла мене за руку і повела до хати. А я була така рада, що вона допомогла мені уникнути моралі, що беззаперечно пішла за нею.

Провівши в невелику, але затишну кімнату, моя рятівниця посадила мене на диван і загорнула в плед. А потім принесла мені чашку з гарячим чаєм. Зробивши кілька ковтків, я відчула, як по тілу розливається приємне тепло, остаточно проганяючи крижаний страх.

- Ну що, трохи заспокоїлася? Тоді нумо знайомитись, – усміхнулася мені дівчина. - Мене звати Аліна.

– А мене Лера. Аліна, дякую тобі велике, що заступилася за мене, - з вдячністю посміхнулася їй. — Бо я реально злякалася, коли вони втрьох наїхали на мене. Якщо чесно, то з Занудою Вікторовичем я й сама впоралася б, а от...

- З ким? - Здивовано подивилася на мене Аліна.

- Ну, це я Ігоря типу охоронця мого так називаю. А що він ще той зануда! Постійно бубонить, все йому не так. Дістав вже! Так ось, з ним я ще б упоралася. Але ось з Кондратьєвим... Навіть мені цей грізний тиран не по зубах! Так дивився на мене, наче я винна у всіх смертних гріхах. А ти молодець! Швидко їх на місце поставила, — із захопленням глянула на неї.

- Ну, мені не звикати, - посміхнулася дівчина. - З цими товаришами іноді потрібно суворіше. Хоча не ображайся, але я їх теж розумію. Ти ж паркан нормально так знесла. Ось вони й розлютилися. Та й машину пом'яла. Але знаєш, це все нісенітниці. Головне, що жива лишилася! До речі, хотіла тебе спитати, а звідки ти Кондратьєва знаєш?

- Та вони з моїм батьком у бізнесі іноді перетинаються. Дядько Андрій до нас додому раніше часто приходив. Знаєш, я колись навіть закохана у нього була. Ну, а потім зрозуміла, що не мій варіант, - несподівано відвертілася я. Не знаю чому, але мені було легко спілкуватися з цією дівчиною. Мені здавалося, що ми з нею знайомі вже багато років і тому я так просто розповіла їй про свою таємницю.

- Чому не твій варіант? - Примружившись, посміхнулася Аліна.

- Та характер у нього не дуже. Кажу ж, грізний тиран. Хоча чула, що останнім часом він дуже змінився. Ходять чутки, що дружина його нормально так взяла. До речі, Аліна, ти ж, я дивлюсь, усіх тут знаєш. Покажеш мені цю грізну левицю, яка змогла приборкати Кондратьєва? - Змовницьки прошепотіла я.

- Та не питання. Давай познайомимося ще раз. Грізна левиця Аліна Кондратьєва, — засміялася вона, простягаючи мені руку. А я чисто машинально взяла її долоню і зовсім розгубилася. Якось не вірилося, що ця маленька і тендітна дівчина, судячи з чуток, змогла втихомирити такого грізного і владного тирана як Кондратьєв. Хоча, якщо згадати, як вона рішуче кинулася мені на допомогу, не побоявшись гніву чоловіків...

- Упс! Незручно вийшло, — зніяковіло посміхнулася я, а потім, підтримуючи веселий сміх дівчини, теж зареготала. - Аліно, вибач. Я справді уявляла собі грізну тітку, а тут... Загалом ти молодець! Респект та повага!

- Ну, дякую на доброму слові, - сміючись підморгнула мені Аліна.

- А я дивлюсь тут комусь дуже весело! - Я здригнулася, бо нашу розмову несподівано перервав грізний рик Воронова. - Справ навернула і радієш? Швидко у машину пішла! Додому тебе відвезу! І врахуй, Валеріє, тепер про всі твої витівки розповім батькові! Моєму терпінню прийшов кінець!

- Ігорю, ну ось навіщо ти так. Адже все гаразд закінчилося, — стала на мій захист Аліна.

- Аліно, тебе здається гості зачекалися. Та й Олежка дуже хоче показати тобі, як навчився керувати машиною, — ледве стримуючи свій гнів, Воронов все ж таки спробував усміхнутися їй. - А ми тут якось самі розберемося. Та й взагалі, нам час їхати, поки Валерія вам увесь будинок не рознесла.

Хлопець глянув на мене таким презирливим і нищівним поглядом, ніби я була винна у всіх бідах, що відбуваються на землі.

- Знаєш що..., - з обуренням вигукнула я, підскочивши з дивана і рішуче рушила на нього.

Але побачивши, як гнівно спалахнули та потемніли очі Ігоря, вирішила більше не випробовувати долю. На сьогодні й так проблем досить.

- Аліно, ще раз дякую, що заступилася. Я дуже рада, що ми з тобою познайомились. І вибач, що зіпсувала вам свято, - розвернувшись до дівчини, винувато промовила я. - Я правда не хотіла, щоб так вийшло. І якщо ти не проти, давай якось зідзвонимося.

- Звичайно, не проти. Я теж рада нашому знайомству, - посміхнулася вона. - А про решту не хвилюйся. Головне, що ти ціла і неушкоджена.

Ми обмінялися номерами телефонів і я з незворушним виглядом пройшла повз Воронова, який гнівно дихав. Правда моєї впевненості вистачило рівно до того моменту, коли я вийшла надвір і знову побачила Кондратьєва. Він, поки я спілкувалася з Аліною, встиг викликати робітників і тепер намагалися виправити наслідки мого невдалого водіння. Побачивши його, я злякано завмерла.

- Ну як, Лера, трохи заспокоїлася? – Усміхнувся Андрій Миколайович, підійшовши до мене.

Його посмішка була настільки теплою та щирою, що я навіть не повірила своїм очам. Невже Кондратьєв пробачив мені й не дорікатиме за те, що я накоїла? Хоча, батькові він, напевно, точно розповість про мої подвиги. А враховуючи скільки буде коштувати відновити ворота, які я знесла... Я навіть боюся уявити реакцію тата! І, здається, цього разу я потрапила добряче!

- Лера, ти не хвилюйся, я твоєму батьку нічого не скажу. Зрештою, ворота - це просто купа металу, - ніби прочитавши мої думки, тихо промовив чоловік. – Головне, що ти жива залишилася. Але тільки пообіцяй мені, що більше не робитимеш таких необдуманих вчинків. Тому що сьогодні тобі просто неймовірно пощастило. Але грати в такі ігри з життям дуже небезпечно. Адже везіння, повір моєму досвіду, може колись і закінчитися. Я сподіваюся, що ти мене почула, дівчинко.

- Дякую Вам, дядьку Андрію, - з вдячністю глянула на нього. - І вибачте, що завдала Вам стільки неприємностей. А за ремонт воріт...

– За це навіть не думай. Хлопці зараз все швидко зроблять. До речі, за машину я також домовився. Ігор відвезе тебе додому, а потім на станцію заїде. У мене там хлопці знайомі, обіцяли до завтрашнього ранку зробити все. Тож батько, сподіваюся, ні про що не здогадається. Ну, а ось зі своїм охоронцем тобі вже самій доведеться розбиратися. Пробач, але тут я безсилий. - розвів руками Кондратьєв і, примружившись, глянув мені за спину. - І судячи з грізного вигляду Ігоря, на тебе чекають ті ще розбірки. Тож удачі тобі, Леро!

Із завмиранням серця, я повільно розвернулася і побачила Воронова, який швидким кроком прямував до нас. І судячи з його очей, мені справді залишалося сподіватися тільки на удачу!