Розділ 10

- Я не розумію, чому Ви не можете відвезти мене додому, а потім уже займатися своїми справами? — З обуренням дивлюся на Воронова і ще більше закипаю від агресії.

А цей гад з незворушним обличчям продовжує їхати у невідомому напрямку і зовсім не реагує на мої крики.

- Але, Ігорю Вікторовичу, я, здається, зараз з Вами розмовляю. Може будьте ласкаві звернути на мене увагу, — махаю рукою перед його обличчям.

- Валеріє, якщо Ви зараз же не вгамуєтеся, то я висаджу Вас з машини й будете у вашій літній сукні весело скакати по кучугурах, - міцно стиснувши мою руку, грізно прогарчав Ворон.

- Ну і висаджуйте. Я й без Вас чудово дістануся додому, — вигукую я, намагаючись вирвати руку з його міцного захоплення.

- Ага, я прямо бачу натовп охочих підвезти напівроздягнену панночку, яка біжить уздовж траси. Точно приймуть Вас за божевільну і просто проїжджатимуть повз або..., — хлопець окинув мене поглядом і посміхнувся. - Думаю Вам, Валеріє, навряд чи сподобається другий варіант.

- Ах, ти ж сволота! Мало того, що везеш мене незрозуміло куди, то ще й ображаєш! - Просто вибухнула я від обурення і стиснувши кулаки, накинулася на нього. - Зараз же зупини машину!

- Зовсім з глузду з'їхала! Ти що витворяєш?! - Воронов, ухиляючись від моїх ударів, повернув з дороги й зупинився на узбіччі. - Ненормальна, адже ми розбитися могли!

Він схопив мене за руки й так струснув, що в мене мало не злетіла голова з плечей.

- Значить, знову я винна? - Зло прошипіла йому в обличчя. - А те, що ти нахабно забрав мене з кафе, не давши поспілкуватися з друзями, це нормально по твоєму?! Ще й пальто не дозволив забрати.

- Я дав тобі час, щоб зібратися і здається попередив про наслідки. Але ж ти не розумієш по-доброму і вирішила знову показати свій характер, — зло блиснув очима хлопець.

- Та я вже збиралася виходити, коли ти як ненормальний увірвався до зали й потягнув мене до машини. Можна подумати, що кілька хвилин щось вирішують, — огризнулась я.

- Іноді й одна хвилина багато що вирішує. До того ж ти чудово знала, що в мене сьогодні законний вихідний. Але я все ж таки погодився відвезти тебе на зустріч з друзями. Я дотримався своєї обіцянки, на відміну від тебе, Леро. А тепер ти ще намагаєшся показати себе безневинною жертвою. Але зі мною цей номер не пройде, дівчинко. Ти зараз же припиниш істерику і сидітимеш тихо, як мишка, — процідив Воронов, кидаючи на мене грізний погляд.

- Гаразд, я згодна, що вчинила не дуже добре, - несподівано навіть для себе самої я визнала свою помилку. - Але ти все одно мав сказати куди ми їдемо.

- Я не повинен звітувати перед тобою, - гаркнув на мене Ворон. - А зараз сиди мовчки й не заважай мені вести машину. Я й так з твоєї милості вже запізнююся.

Я хотіла вколоти його у відповідь, але в цей момент у хлопця задзвонив телефон.

- Аліночко, вибач, що запізнююся. Просто тут трапилися непередбачені обставини, — він кинув на мене нищівний погляд. - А як там наш іменинник? Чекає на мене? Ну скажи йому, що я скоро приїду. Так, думаю хвилин за десять буду.

- Міг би мені відразу сказати, що тебе запросили на день народження, - тихо сказала я, коли Воронов закінчив розмову.

– І щоб це змінило? Ти б скасувала свої плани? Щось я дуже сумніваюся, — посміхнувся він.

- Ну принаймні я б точно не зволікала. Якщо хочеш, я можу сказати іменинникові, що це через мене ти спізнився.

– Ні, не хочу, – різко відповів Ігор. - Ти зробиш мені велику ласку, якщо просто тихенько, без жодних витівок, посидиш у машині.

- Але ж я хотіла...

- Лера, давай ти не будеш більше тріпати мені нерви! Ти залишаєшся в машині, а я привітаю іменинника та відвезу тебе додому. І, до речі, вважай, що тобі ще поталанило. Якби машина доставляння поїхала не дочекавшись мене й іменинник залишився без подарунка... Загалом, сиди тихо і не роби дурниць, — кинувши на мене застережливий погляд, Воронов припаркувався біля гарних кутих воріт і вийшов з машини.

Я бачила, як він швидко попрямував до невеликого вантажівки. Мабуть, це і була та машина, яка доставила подарунок іменинникові. Я з цікавістю спостерігала, як кур'єр відчинив двері й передав Воронову... дитячий електромобіль. Якщо чесно, то спочатку навіть не повірила своїм очам. Може у мене на нервовому ґрунті галюцинації почалися? Але побачивши, як Ігор, з задоволеною усмішкою, тягне це диво техніки у двір будинку, я переконалася в реальності того, що відбувається.

Виходить, наш грізний Ворон так поспішав на день народження дитини? І судячи з подарунка та його щасливої ​​посмішки він явно дуже любить цього хлопчика. Я розгублено дивилася на хвіртку, за якою зник хлопець, а моє серце тривожно завмерло.

Пройшло всього кілька хвилин з того моменту, як Воронов зник за хвірткою, але я за цей час встигла накачати себе настільки... Загалом, у моїй голові творився цілковитий хаос від багатьох думок, які проносилися з неймовірною швидкістю і я не могла зосередитися на жодній з них. Я губилася в здогадах, ким же доводиться Ігореві хлопчик, до якого він так поспішав на день народження. Судячи з його сяючої посмішки, з якою він приймав подарунок у кур'єра, ця дитина дуже дорога йому. А ще, я дуже навіть не вчасно згадала з яким теплом та ніжністю він розмовляв з дівчиною, яка дзвонила йому. Та й вона говорила з ним як з близькою та дорогою людиною. Звичайно ж, я не збиралася підслуховувати їхню розмову. Але, сидячи поряд з хлопцем, просто не могла не чути про що вони говорять. І ось тепер моє серце мучить сумніви. А раптом Воронова і цю дівчину пов'язують не просто дружні стосунки, а щось більше... І дитина, до якої він так поспішав...

- Ні, це маячня якась, - рішуче махнула головою, відганяючи не найприємніші для мене думки. - Ворон не тягнув би мене до будинку, в якому живуть його кохана жінка і дитина. Хоча... може, я просто не знаю його. І це чергове покарання для мене.

Цілком заплутавшись у своїх припущеннях, я стомлено відкинулася на спинку сидіння. Напевно, потрібно заспокоїтися і вже потім вирішувати, як поводитися далі. Ось тільки думки про те, що Воронов зараз перебуватиме в теплій сімейній обстановці, а мене залишив у машині, не давали мені спокою. До того ж у своїй легкій сукні я вже починала тремтіти від холоду. І перспектива захворіти мене точно не приваблювала.

- Так, Ворон, даю тобі ще десять хвилин, - роздратовано прошепотіла я. - І якщо не з'явишся, то нарікай на себе. Хтось казав, що я в літній сукні скакатиму по кучугурах. Ось ти й побіжиш у своєму костюмі засніженою трасою.

З кожною хвилиною в мені все більше зростала впевненість, що я роблю правильно, вирішивши поїхати без свого охоронця. Адже він витяг мене з кафе, не давши навіть одягнутися, хоча я й затрималася всього на кілька хвилин. То чому я не можу відповісти йому тим самим. Подивившись на телефон, вирішила накинути Воронову ще кілька хвилин. Я ж не такий нелюд, як він. До того ж може він все ж таки інтуїтивно відчує мій настрій. Але здається хлопець зовсім забув про мене. А в моїй душі почали наростати роздратування та злість на нього.

- Ну, все, Ігорю Вікторовичу, Ваш час минув, - зі злістю процідила я, пересідаючи на водійське сидіння.

Батько завжди хвалив мене за те, що я добре керую машиною. Раніше ми часто виїжджали за місто і він навчав мене всім премудростям водіння. І вже у чотирнадцять років я досить впевнено керувала машиною. Ось тільки після смерті мами мені було категорично заборонено самій сідати за кермо. І скільки я не протестувала, батько був непохитний. Але зараз мене зовсім не бентежив той факт, що останні кілька років я пересувалась у транспортному засобі виключно як пасажир. Я рішуче повернула ключ у замку запалювання і з полегшенням зітхнула, почувши як заробив двигун.

- Щасливо залишатися, Ігорю Вікторовичу, - пристебнувши ремінь безпеки, посміхнулася я.

Ось тільки моя радість тривала недовго. Не знаю, чи зі мною зіграв злий жарт, моя самовпевненість чи та злість, яку я відчувала в цей момент до Ворона. Я зрозуміла, що щось пішло не так, коли машина різко сіпнулася, а потім несподівано покотилася прямо до кутих воріт. Судомно намагалася натиснути на гальмо, але, мабуть, з переляку ноги перестали слухатись мене.

- Ой, мамочко! - Тільки й встигла скрикнути я, коли машина врізалася у ворота і залетіла у двір.

Першим моїм поривом було заплющити очі, а далі хай буде, що буде. Але потім, мабуть, все-таки спрацював інстинкт самозбереження. Я хоч і насилу, але змогла натиснути педаль гальма. Та здається зробила це дуже своєчасно. Машина зупинилася за кілька метрів від будинку, при цьому ще й врізавшись у кучугуру. А я, ще до кінця не вірячи у свій чудовий порятунок, вчепилася в кермо так сильно, що навіть перестала відчувати свої пальці.

Та що там пальці! Все моє тіло було скуте крижаним страхом! І я боялася не те що поворухнутись, а здається навіть забула як дихати!

- Ти як? Жива? - Я здригнулася, почувши зовсім поряд голос Воронова. - Руки, ноги цілі? Ворушити ними можеш?

- Не знаю. Начебто... б... так,- ледве чутно прошепотіла я онімілими губами.