Розділ 5

- Привіт брате! А я дивлюся ти чи не ти. Скільки ми не бачилися? - Радісно торохтить чоловік і міцно обіймає Ігоря. - А ти молодець, Ворон, як і раніше у чудовій формі! І, як завжди, поряд з тобою чудова супутниця! Познайомиш мене зі своєю дівчиною?

Я, якщо чесно, і сама спочатку гублюся від словесного потоку, що валить на нас знайомий Воронова. А сам хлопець здається взагалі не радий цій несподіваній зустрічі. І я вперше бачу його таким напруженим і навіть трохи... розгубленим. І ось тут у мене ніби клацає щось усередині. Так ось він мій шанс взяти реванш. Так, може я і роблю неправильно користуючись тим, що мій охоронець трохи втратив контроль над своїми емоціями, але коли це мене зупиняло. Тим більше він так дістав мене за ці два тижні, що я маю повне право відігратися!

- Ой, здається Ігорьок так зрадів зустрічі з Вами, що навіть трішки розгубився. Ну, я думаю, що поки він приходить до тями, ми можемо й самі познайомитися, — розпливаюся в найчарівнішій посмішці.

- З великим задоволенням! Мене звати Єгор. А можу я дізнатися Ваше ім'я, чудове створіння? — В очах хлопця спалахують лукаві вогники й він, взявши мою руку, трохи торкається її губами.

Я відчуваю на собі важкий погляд Воронова та розумію, що зараз граю з вогнем. Але бажання позлити його зовсім відключає у мене почуття самозбереження, і я продовжую свою гру.

– Валерія. І мені дуже приємно познайомитися з таким симпатичним і галантним молодим чоловіком, — відкрито починаю фліртувати з Єгором, хоча, якщо чесно, він зовсім не подобається мені.

Знаєте, є тип людей, які посміхаються тобі, кажуть компліменти, намагаються сподобатися, але у всьому цьому відчувається стільки фальші. Ось і цей хлопець, на перший погляд, виглядає дуже привабливим та милим, але очі видають його. Є в них щось таке... неприємне та відразливе. Він ніби хитрий лис зачаровує свою здобич поглядом, готуючись напасти на неї.

- Валеріє, я вже починаю заздрити своєму другові. Йому завжди щастило на гарних дівчат. Щасливий ти, Ворон! - Єгор примружившись дивиться на Ігоря.

- А ти я дивлюся зовсім не змінився, Лисе! Заздрість у тебе, як і раніше, у пріоритеті, - здається Воронов зміг взяти себе в руки й тепер з глузуванням дивиться на свого "друга". - Хоча, тобі гріх скаржитися на відсутність жіночої уваги.

Почувши, як Ігор називає Єгора Лисом, трохи посміхаюся. Все ж таки інтуїція мене не підвела. Цей хлопець повністю відповідає своєму прізвиську. Але ось Ворон мені подобається набагато більше. Такий же сильний, гордий і розумний птах, як... Стоп, щось я зовсім не про те починаю думати! Тим більше між двома чоловіками, здається, назріває сварка.

- Як і раніше злишся на мене? Даремно. Я можна сказати зробив тобі послугу. Позбавив брехливої й жадібної стерви. Тож ти маєш бути мені вдячний. Тим більше на особистому фронті в тебе явно все гаразд, — посміхається Єгор. - Ну що, Ворон, може, відзначимо нашу зустріч, а заразом і примирення. Я пригощаю.

- Це, звичайно, щедрий жест з твого боку, але не вийде. У нас з Лєрою свої плани на вечір, — Воронов обіймає мене за талію і притягує до себе. - І як розумієш, ти не входиш до цих планів, Лисе.

Ігор ще міцніше притискає мене до себе і швидким кроком прямує на вихід з торгового центру. А я ледве встигаю переставляти ноги й, здається, якби він міцно не тримав мене, то вже давно впала на підлогу.

- Ігорю... Вікторовичу, а Ви б... не могли трошки... скинути... швидкість, - майже задихаючись, шепочу я, коли ми опиняємось на вулиці. - Здається ... Ваш друг ... не збирався гнатися ... за нами. А ось у мене...зараз точно...серце з грудей...вискочить.

- Не вискочить! Вам, Валеріє, такі пробіжки тільки на користь підуть! Може дурощі трохи з голови вивітряться! — Посміхається Воронов, таким же швидким темпом прямуючи до нашої машини.

- Та... Ви ... Ви ... справжній ... садист! - Зло видихаю я, коли він відчиняє переді мною двері й знесилено плюхаюся на сидіння.

- Це тільки початок Вашого покарання, Валеріє, - на губах охоронця з'являється хижий вищир. - Приїдемо додому, продовжимо!

- Якого... ще... покарання? - Намагаюся вирівняти подих і дивлюся на хлопця розширеними від подиву очима.

- За Вашу надто провокаційну поведінку. Ви вирішили вкотре пограти зі мною, Валеріє? Вважатимемо, що я прийняв Ваш виклик! – Бачу як у потемнілих очах Воронова спалахують небезпечні вогники. - А тепер сядьте та замріть. Не у Ваших інтересах ще більше злити мене!

І я правда завмираю, підкоряючись його палкому погляду та владному голосу. І навіть боюся уявити, яке покарання чекає на мене вдома.

Всю дорогу додому я так і сиджу, втиснувшись у сидіння і боюся навіть зайвий раз вдихнути, бо відчуваю ту агресію та роздратування, які походять від Воронова. А коли ми під'їжджаємо до воріт нашого будинку, і вони повільно починають відкриватися, моє серце злякано завмирає в грудях, а тілом пробігає неприємний холодок. Я згадую, яким зловісним тоном охоронець сказав, що вдома на мене чекає покарання й остаточно впадаю в паніку. Хто його знає, що коїться в голові цього непередбачуваного, владного і... небезпечного хлопця! І я зовсім не палаю бажанням випробувати на собі його гнів. Втративши будь-яку надію знайти вихід з цієї жахливої ситуації, я впиваюся пальцями в ремінь безпеки.

- Сподіваєтеся, Валеріє, що він Вас врятує? - Зло посміхається Воронов, паркуючись біля будинку і простягає руку до засувки ременя. - Я так розумію, що Ви як не намагалися, але так і не придумали, як уникнути покарання?

І тут я чую позаду нас звук машини, що під'їжджає, і обернувшись, ледве стримуюсь, щоб не завищати від радості.

- Вже вигадала! Покарання скасовується, Ігорю Вікторовичу! - Радісно вигукую я і з неймовірною швидкістю вискочивши з машини, біжу до батька.

Я, як ніколи, рада його бачити. І, напевно, вперше за довгий час дуже вдячна татові за те, що так несподівано врятував мене від гніву Воронова.

- Таточко, як же добре, що ти сьогодні так рано приїхав! Я за тобою дуже скучила! - Радісно тараторю я й обіймаю батька.

- Леро, навіть боюся уявити, що ти наробила цього разу! - Він пильно дивиться на мене, а потім переводить погляд на охоронця. - Ага, здається, я зрозумів. Знову свій характер показуєш. Невже і з Ігорем не змогла порозумітися?

- Ну, ось чому ти одразу мене у всьому винною робиш? - З обуренням дивлюся на батька. - Між іншим, твій ідеальний охоронець...

- Валерію, я втомився щоразу вислуховувати твої скарги на чергового охоронця! І якщо минулі твої претензії ще якось можна було збагнути, то зараз я взагалі не розумію тебе. Чим тобі Ігор не догодив?

Бачу, що батько починає сердитися і починає переходити на крик. А в мене сьогодні й так день був не найлегший, тому чергову сварку з батьком точно не витримаю. Так ще й Воронов уважно спостерігає за мною і, здається, посміхається. Ну, звичайно, він знову почувається переможцем. Адже я намагаючись уникнути покарання, потрапила під гарячу руку батька. І тепер не знаю, як заспокоїти його.

- Тату, а пройдімо до хати й там спокійно поговоримо, - тихо прошу я.

- Добре, пішли до мого кабінету, там і поговоримо, - вже спокійніше каже тато і я швидко проношуся повз Воронова, кинувши на нього переможний погляд.
*****
— От і добре, вся сім'я в зборі! - Почувши наші голоси з кухні, виглядає Надя. - Зголодніли? А в мене вже все готове, можемо сідати вечеряти.

- Надія, давай трохи згодом. Тут якось зовсім не до вечері. Нам з Лерою потрібно поговорити, — надто різко перериває її батько.

- Звісно, поговоріть. Я просто думала, що ми всі разом..., - тремтячим голосом тихо каже дівчина і якось винувато посміхнувшись, іде до себе в кімнату.

А мені так хочеться побігти за нею і заспокоїти. Адже я бачу, як Надя щосили намагається зберегти нашу сім'ю. Намагається налагодити мої стосунки з батьком. Вона підтримує та піклується про нас. Ось тільки іноді мені здається, що тато зовсім не усвідомлює, що тільки завдяки цій тендітній дівчині ми ще залишаємось сім'єю. І зараз він навіть не зрозумів, що образив її. А я ледве стримуюсь, щоб не висловити все, що думаю про його поведінку. Але, на жаль, змушена стримувати свої емоції, щоб спокійно поговорити з батьком про Воронова. Мені потрібно якось обережно дізнатися, чи знає мій дбайливий батько, кому він довірив охороняти свою доньку. Ксюша, звичайно, має рацію, батько завжди відповідально ставився до підбору охоронців і точно б не підпустив до мене бандита, хоч і колишнього. Але мене все одно гнітять сумніви. Особливо після сьогоднішньої зустрічі з так званим "другом" Воронова. Інтуїція мені підказує, що Єгора та Ігоря пов'язує спільне минуле. І здається воно у них не таке вже й безхмарне.