Розділ 4

- Щось Ви довго, Валеріє. Я навіть встиг занудьгувати на самоті. Все-таки в оточенні Ваших прекрасних однокурсниць мені було набагато приємніше проводити час, ніж чатувати на Вас біля чорного входу, — посміхається Воронов, окидаючи мене глузливим поглядом. - Так що, так і дивитиметеся на мене немов на привида? Або все ж подасте ознаки життя і поїдемо додому?

А я і справді перебуваю зараз у шоковому стані, і очима, що округляються від здивування, не миготливо дивлюся на охоронця. Я просто була певна, що змогла втекти від нього. Адже я бачила, як хлопець був захоплений спілкуванням з дівчатами й здавалося зовсім не звертав на мене уваги. Та й з того моменту, коли я зникла з його поля зору й опинилася на вулиці, пройшло буквально кілька хвилин! І я не розуміла, як за такий короткий відрізок часу цей "супергерой" не тільки вирахував, що я вийду через чорний хід, а ще й опинився біля нього раніше за мене. І якщо про маршрут моєї втечі йому могли розповісти мої однокурсниці. Навіть не сумнівалася, що вони заради такого красеня готові були здати мене з величезним задоволенням. То ось швидкість з якою Воронов подолав немаленьку відстань... Загалом, я реально була шокована супер здібностями мого нового охоронця. І не знаю скільки б ще перебувала в такому стані, якби не глузливий погляд хлопця та його слова... Та він просто знущається з мене!

- А ніхто і не змушував Вас залишати суспільство моїх чудових однокурсниць! - Подивилася на нього нищівним поглядом. - Потрібно було не бігати за мною, а продовжувати зачаровувати Ваших шанувальниць! Ви, до речі, повинні бути вдячні, що я не відривала Вас від приємного проведення часу.

- Прямо не знаю як Вам дякувати за таку турботу, Валеріє. Виявляється, втеча це не що інше, як шляхетний жест з Вашого боку? Ну, вважатимемо, що я повірив Вам. Але наступного разу, перш ніж тікати від мене, добре подумайте, чи варто нариватися на неприємності! - Примружився хлопець.

- Звучить як загроза Ігорю... Вікторовичу! - Посміхалася я. - Намагаєтесь залякати мене?

- Навіть не думав, - серйозно промовив Воронов. - Просто попереджаю про наслідки Ваших необдуманих вчинків, Валеріє. І дуже сподіваюся, що Ви зробите правильні висновки. До речі, у вас дуже хороша подруга. Вона так самовіддано намагалася затримати мене, прикриваючи Вашу втечу. Якщо чесно, приємно вражений!

- Я так розумію, що Ви не вірите у жіночу дружбу? На вашу думку, дівчата можуть тільки пліткувати одна про одну і влаштовувати розбирання з з'ясуванням стосунків і вириванням волосся.

- Зауважте, це Ви сказали, а не я, - посміхнувся хлопець. - І я справді більше вірю у чоловічу дружбу. Принаймні впевнений, що друзі мене ніколи не зрадять.

- А жінки не вміють дружити й всі поголовні зрадниці?

- Ну, чому ж всі. Є дівчата, які своєю відданістю, наполегливістю та мужністю можуть перевершити будь-якого чоловіка. - В очах мого охоронця спалахнули теплі вогники, а суворі риси обличчя на якусь мить пом'якшилися. - Хоча це велика рідкість.

Обличчя Воронова знову стало серйозним і непроникним, а погляд холодним. І я навіть почала сумніватися, чи справді я бачила тепло в його очах.

- Гаразд, Валеріє, ми й так з Вами заговорилися. Час їхати додому, - суворо промовив він. - Сподіваюся, Ви більше не збираєтеся втікати від мене?

- Не збираюся ... поки що, - тихо прошепотіла я, прямуючи до машини.

- Валеріє, тепер під час усіх наших поїздок Ви сидітимете поруч зі мною, - охоронець відчинив переді мною передні двері й жестом запросив сідати в машину.

- Це з якого переляку? Я завжди їздила на задньому сидінні й не збираюся змінювати свої звички, — обурено глянула на нього.

- Мене зовсім не хвилюють Ваші звички та все, що Ви робили раніше. Тепер я відповідаю за вашу безпеку. А враховуючи Вашу схильність до втеч та інших необдуманих дій, буде надійніше, якщо Ви перебуватимете в максимальній близькості до мене. І не варто витрачати час на суперечки. Якщо Ви зараз не займете своє місце добровільно, то мені доведеться застосувати силу! - Незворушно промовив хлопець і на підтвердження своїх слів взяв мене за лікоть і стиснув його.

- Заберіть від мене руки, я сама! - Вигукнула я і поспішила пірнути в машину.

- Бачите, Валеріє, не так уже й складно бути слухняною дівчинкою, - посміхнувся Воронов і зачинив двері.

Майже всю дорогу ми їхали мовчки. Мене дратувала і... трохи бентежила близька присутність мого охоронця. А ще я дуже сердилась, що не змогла втекти від нього. Перше випробування обернулося поразкою для мене. І тепер цей ідеальний та високоінтелектуальний вирішив, що може командувати мною. Ледве стримуючи роздратування, глянула на хлопця. Він зосереджено дивився на дорогу та здавалося зовсім забув про моє існування. А я, скориставшись моментом, розглядала його обличчя. Так, попри мою неприязнь до Воронова, повинна визнати - він гарний чоловік. Ось тільки краса в нього якась холодна. За всієї зовнішньої привабливості, він емоційно не доступний. І саме відсутність цих щирих, людських емоцій найімовірніше спотворюють його ідеальний образ.

Я, мабуть, так поринула у свої роздуми, що пропустила той момент, коли хлопець обернувся до мене і... наші очі зустрілися. Він дивився на мене пронизливим, допитливим і... чарівним поглядом, від якого моє бідне серце готове було вискочити з грудей.

- Валеріє, Ви так пильно дивитеся на мене. Хочете про щось запитати? - Примружившись, тихо промовив Ігор.

- Ні, - надто швидко випалила я і відчула, як починають горіти мої щоки.

- Ну, значить мені здалося, - на губах хлопця промайнула ледь помітна усмішка і він знову зосередився на дорозі.

А я, вчепившись обома руками в сидіння, намагалася впоратися з незрозумілими почуттями, які заповнювали моє серце, змушуючи його битися частіше...

- Так, я не зрозуміла, що Ви збираєтеся йти разом зі мною?! - Обурено вигукую я, коли бачу як охоронець прямує слідом за мною у відділ спідньої білизни. - Я ж попросила почекати мене на тій лавочці. Ваша присутність у жіночому відділі зовсім не обов'язкова.