Розділ 3

Але не встигла я пройти й кілька кроків, як почула за спиною невдоволений голос батька.

- Леро, це що знову таке було?! Адже я просив поводитися адекватно!

- Так я і поводилася нормально, - з незворушним виглядом сказала я, глянувши на нього. - І, здається, нічим не образила нашого нового охоронця. Чи має він до мене претензії? А якщо так, то чи не зарано він починає здаватися?

- Якраз навпаки, мені здається, що в сьогоднішньому словесному батлі тобі дістався гідний суперник, - усміхнувся тато. - І мене це дуже тішить. Мені здається, що я таки зміг догодити тобі. До речі, потрібно зателефонувати до Андрія Кондратьєва і подякувати, що порекомендував мені цього хлопця.

- То це Кондратьєв тобі порадив взяти цього охоронця? - Розгублено сказала я.

- Ну, так, ми тут говорили днями і я розповів йому, що не можу знайти хорошого охоронця. Ось Андрій і порадив Ігоря. Сказав, що він його найкращий друг, і я можу довіряти хлопцеві. І я зовсім не зрозумію, що тебе так бентежить? - Здивовано глянув на мене батько.

- Та все бентежить! Знаючи, який огидний характер у Кондратьєва, а цей ... його найкращий друг, все просто клас! Догодив так догодив татко! Знайшов високоінтелектуального! - Не стримавшись, голосно вигукнула я і майже з ненавистю зиркнула на хлопця, що несподівано з'явився біля нас.

- Надя, покажи, будь ласка, Ігореві його кімнату, - поспішив розрядити незручну обстановку батько.

Адже хлопець явно чув мої обурені лементи й не зрозуміло як би відреагував на мої слова. Та і я сама була не в кращому настрої та будь-якої миті могла наговорити ще багато зайвого. І Надя, як завжди, якимось особливим чуттям розуміючи батька, поспішила відвести хлопця.

- Так, стоп, а я щось не зрозуміла. А цей високоінтелектуальний протеже ще й житиме у нас? - З обуренням зиркнула на батька. - Раніше охоронці не отримували такої честі. Чи цей добрий охоронець навіть на квартиру собі не заробив? Та й Кондратьєв міг би найкращому другу зняти...

- Валерію, ти переходиш усі межі! - Грізно прогарчав батько, не давши мені договорити. - Я довго терпів усі твої витівки, розуміючи, як тобі було важко пережити смерть мами. Але ж у мене нерви теж не залізні. І я більше не збираюся миритися з твоїми дурними й часом навіть жорстокими вчинками! Ти досить доросла людина і маєш відповідати за все, що робиш і говориш. І щоб укотре не наробила дурниць, поряд з тобою тепер постійно буде Ігор. І це не тому, що йому жити нема де. Повір мені, цей хлопець дуже добре стоїть на ногах. І заробив усе своєю працею.

- Це ти так культурно натякаєш, що я сиджу у тебе на шиї? Так я можу в гуртожиток з'їхати й роботу собі знайти, щоб не бути тобі тягарем! - З викликом глянула на нього.

- Леро, ну, ось чому ти кожне моє слово сприймаєш у багнети? Ти ніколи не була для мене тягарем. І що б не трапилося, завжди будеш для мене маленькою улюбленою дівчинкою. Я завжди берегтиму і піклуватися про тебе. І хочу, щоб ти завжди пам'ятала про це. А з Ігорем... Я все ж таки дуже сподіваюся, що ви з ним порозумієтеся, — втомлено зітхнув тато й обнявши мене за плечі, поцілував у маківку.

Це було так несподівано, що я навіть завмерла, боячись поворухнутися. Вперше за три роки він так відверто розмовляв зі мною. І поки я намагалася розібратися в тих почуттях, які сповнювали моє серце, батько ще раз поцілував мене і швидко зник у своєму кабінеті. А я розгублено дивилася на двері за якими він зник і не могла зрозуміти, як ставлюся до такої непередбачуваної та дивної поведінки тата. Після смерті мами кожен з нас жив у своєму світі. Ми ніби замкнулися у своїх персональних оболонках, дедалі більше віддаляючись один від одного. Не можу сказати, що прямо зовсім не спілкувалися.

На свята ми все ж таки збиралися в нашому тісному колі. Але в такі моменти в повітрі все одно витала напруженість. Не було тієї радості та легкості, які раніше були присутні на домашніх посиденьках. Ну, а у повсякденному житті ми з батьком намагалися менше перетинатися. Хоча якщо до кінця бути чесною, це я не хотіла спілкуватися. Десь у глибині душі розуміла, що не завжди вчиняю правильно, завдаючи йому неприємностей. І, мабуть, у вісімнадцять років потрібно бути більш розсудливою. Але я не могла, а може і не хотіла заглушити той внутрішній протест, який виник у мене після втрати мами. І ось зараз, коли батько був такий щирий зі мною, я трохи розгубилася.

Може дійсно я поводжуся як некерований підліток і настав час подорослішати?! Хоча...