Розділ 2

- Ну, як я могла так вляпатися?! Тепер сидітиму вдома доки не постарію! - Я нервово бігаю своєю кімнатою і ніяк не можу заспокоїтися після розмови з батьком.

По його погляду і впевненому тону відразу зрозуміла, що цього разу я потрапила конкретно. І навіть Надя не зможе вплинути на рішення батька тримати мене під домашнім арештом. А його обіцянку знайти мені гідного охоронця… Загалом, як не крути, кругом суцільна засідка! Ось тільки я не звикла просто так здаватись! Потрібно трохи заспокоїтись і тоді я точно знайду вихід з цієї поганої ситуації. Хоча взяти себе в руки мені не виходить. Батько своєю гіперопікою дістав мене остаточно!

І головне, бачить же, що мене дратують охоронці, яких він наймає. Але завжди чинить по своєму, не звертаючи уваги на мої протести. Втомившись безцільно бігати по кімнаті, я сідаю на ліжко і намагаюся хоч якось зібратися з думками. Але у голові повний хаос! Та й агресивність на батька не поспішає вщухати. А колись ми розуміли один одного, були, так би мовити, на одній хвилі. Мама називала мене татковою дочкою і жартувала, що ми один без одного і дня прожити не можемо. І це справді було так. Тато, знаючи як я люблю подорожувати, навіть у відрядження брав мене з собою. Та й взагалі у нас була найдружніша і любляча сім'я!

Я любила своїх батьків, а вони завжди любили й дбали про мене! Але наше щасливе життя скінчилося, коли загинула мати. Минуло вже три роки, але я до дрібниць пам'ятаю той день. І, напевно, ніколи не зможу забути той жах, який сковував моє тіло і біль, що розриває моє серце. А ще згаслий і неживий погляд батька. Тоді я, як могла, намагалася підтримати його, не давала впасти духом. Намагалася... доки не спливла вся правда про загибель мами. Одного разу я випадково почула розмову між татом і начальником охорони. Виявилося, що аварія в якій загинула мати, була не випадковою. Її підлаштували конкуренти батька, намагаючись залякати його та змусити продати свій бізнес. І ось саме з того моменту мій світ почав руйнуватися. Я стала агресивною і намагалася робити все наперекір батькові, бо не могла пробачити йому смерть мами. Була впевнена, що саме через нього вона загинула. А коли він приставив до мене охоронця, ще більше збунтувалася.

Навіщо мені його охорона, краще вчасно захистив би маму! І хоча Надя постійно намагається переконати мене, що батько не винен у тому, що сталося, я все одно не можу переступити через свої почуття та пробачити його. Ось і сьогодні я пообіцяла тітці, що постараюся не конфліктувати з татом, але не стрималася... І як результат, домашній арешт поки мені не знайдуть гідного охоронця. Попри поганий настрій, я не можу стримати єхидної посмішки. Ну-ну, тату, подивимося як твій високоінтелектуальний впорається зі своїми обов'язками!
*****
Минуло вже чотири дні, як я перебуваю під домашнім арештом. Батько, як і обіцяв, повністю обмежив мою свободу пересування. Його навіть не збентежило те, що я пропускаю пари в універі. Він незворушно сказав, що я розумна дівчинка і зможу самостійно вивчити всі пропущені теми. І ось тепер я почуваюся птахом, закритим у клітці.

Добре ще, що телефон не відібрали і я можу дзвонити подрузі, яка співчуває мені, бо має такі ж натягнуті стосунки з батьками. Та й Надя підтримує мене, хоча щоразу ненав'язливо натякає, що батько не бажає мені зла, а піклується про мене. А мене така турбота все більше напружує. І якщо найближчим часом мене не випустять на волю, то я точно збожеволію.

- Племіннице, напевно твоє ув'язнення скоро скінчиться, - до моєї кімнати заходить усміхнена Надя. - Твій батько щойно приїхав додому, і я бачила, як з його машини виходив хлопець. І щось мені підказує, що це новий охоронець.

- Невже батько знайшов гідний екземпляр! - З сарказмом вимовляю я.

- Леро, я тебе дуже прошу, хоч цього разу стримуй свої емоції! - Тітка з благанням дивиться на мене.

- Ну, це як вийде. Спочатку потрібно подивитися на цього...

Я не встигаю домовити, бо до кімнати з задоволеним виглядом заходить батько.

- Так, дівчата, закінчуйте шушукатися. Ходімо знайомитись з новим охоронцем, — розпливається він у посмішці. - Цього разу все, як ти хотіла, Леро. Усі найкращі переваги в одній людині. Як на мене, просто ідеальний хлопець, а головне надійний.

- Ну, це ми ще подивимося, - хитро примружуюся я.

- Валерію, переконливо прошу, поводься адекватно, без жодних фокусів! - Вже суворо вимовляє батько.

- Лерочко, Владе, ходімо вже. Не зручно змушувати чекати на людину, — Надя мало не підштовхує нас до дверей, намагаючись не дати нам знову посваритися.

Поки ми спускаємося на перший поверх, я вже встигаю уявити чергового претендента на роль охоронця. Думаю, попри дифірамби батька нічого нового не побачу. Як завжди стандартний набір м'язів. Ми заходимо до кабінету батька і... я завмираю.

- Ігорю, а ось і мої дівчата. Надя та Лера. Як то кажуть прошу любити й шанувати. Ну, і звичайно ж оберігати та захищати, – чую веселий голос тата.

– Воронов Ігор Вікторович. Дуже приємно познайомитися з такими симпатичними дівчатами, — на губах хлопця буквально на мить з'являється посмішка, а потім знову стає серйозним.

А я все ще перебуваю у стані легкого шоку. Ніколи не думала, що охоронці можуть бути такими... Батько мав рацію, здається в цьому хлопці все ідеально! Красиве обличчя, темне, трохи кучеряве волосся. Ідеальна фігура. І вивчає погляд темно-блакитних очей, який ніби проникає в саме серце. І я вже починаю вірити, що батькові все ж таки вдалося догодити мені.

- Двадцять перший, - задумливо вимовляю я. - За логікою речей цей має підійти. Так сказати джекпот.

- Валерію! - Одночасно вигукують батько та Надя.

- Та я нічого такого не сказала. Просто думки в слух, — здивовано дивлюсь на їхні напружені обличчя. - Ось хоча б спитайте в Ігоря.

- Вікторовича, - серйозно уточнює хлопець.

- Добре, Ігорю... Вікторовичу, я щось не так сказала й образила... Вас? - Навмисне офіційним тоном вимовляю я.

- Я не належу до категорії уразливих людей, Валерію. Але наскільки розумію, з Вами буде весело. - Посміхнувся Ігор, примруживши очі.

- А вас це бентежить? Чи боїтеся, що не впораєтеся з обов'язками? - Хитро посміхнулася я, дивлячись на нього.

- Впораюся, навіть не сумнівайтеся, Валеріє! Я звик добре виконувати свою роботу. До того ж сподіваюся, що Ви будете слухняною підопічною! - Пильно глянув на мене хлопець.

- Ну, поживемо, побачимо. До швидкої зустрічі, Ігорю... Вікторовичу, — кивнула я і поспішила вийти з кабінету.