Розділ 1

- Прикинь, Ксюша, ця гора з м'язів навіть не збагнула, що я втекла від нього. Напевно, досі стоїть біля входу до відділу спідньої білизни, — заходячись від сміху, я розповідаю подружці, як обдурила свого чергового охоронця. - Хоча ні, цей трохи активніше виявився. Походу вже примчав і батькові наскаржився. Гаразд, Ксюша, кінець зв'язку. Зустрінемось завтра, якщо мене батько не посадить під домашній арешт.

Я швидко прощаюся з подругою і біжу до своєї єдиної захисниці в цьому будинку. Бо судячи з грізного крику батька, на мене чекають ще ті розбірки. І без підтримки улюбленої тітки мені точно не впоратися.

- Надюша, можна я в тебе трохи посиджу? - Забігаю в спальню і для надійності зачиняю за собою двері на замок.

- Ну, і що в нас цього разу сталося, племіннице? Випробування на міцність та кмітливість чергового охоронця? Ох, дограєшся ти, дитино! У батька терпіння теж не залізне. Адже він переживає за тебе і як може намагається захистити, — зітхає Надя і з тривогою дивиться на мене.

- Та я вже кроку не можу ступити без громил, яких наймає батько! Вони всюди за мною ходять! В універі, в магазині! Я навіть піти погуляти нормально не можу з однокурсниками чи Ксюхою! - Злісно вигукнула я. - І взагалі, мені не потрібна ні його турбота, ні захист! Краще б він маму...

- Леро, ми вже говорили на цю тему. І я думала, що ти мене зрозуміла. І більше не перекладатимеш усю провину в тому, що сталося з мамою, на батька, — суворо подивилася на мене тітка.

- Але ж батько...

- Повір мені, твоєму батькові так важко і боляче, як і нам. Ти ж знаєш, як він любив маму. І я думаю, що ти маєш не звинувачувати його, а підтримувати! Племіннице, адже ти в нас завжди була розумною і доброю дівчинкою, — посміхнувшись, сказала Надя й обійняла мене. - І знаєш, мамі точно б не сподобалося те, що зараз відбувається між тобою та батьком. Будь ласка, подумай над моїми словами та зроби правильні висновки. Домовились?

- Добре, Надюшо, я подумаю. Ну, а зараз допоможи заспокоїти батька. Адже він тебе слухається. Будь ласка! Обіцяю, це востаннє! — Поклавши їй голову на плече, глянула поглядом нещасного кошеня.

- Ну, ти й хитрюга, дитино! - Засміялася дівчина, погладивши мене по голові. - Востаннє кажеш? Ну-ну, побачимо!

І не встигла я зрадіти, що таки вмовила тітку захистити мене перед батьком, як у двері голосно й наполегливо постукали.

- Так, змовниці, швидко відкривайте, якщо не хочете неприємностей - пролунав грізний рик батька. - Валерію, не думай, що зможеш пересидіти мій гнів у Надії. І чим довше ти ховатимешся...

- Владе, та ніхто й не збирався ховатися, - Надя відчинила двері й розпливлася в наймилішій посмішці. - Ми тут із племінницею обговорювали, як провести вихідні. І вирішили, що було б непогано поїхати на природу. Адже ми так давно не відпочивали разом. Як тобі наша думка?

- Ідея непогана, - посміхнувся тато. - Та й спроба в черговий раз захистити Леру теж могла б прокотити, якби я не був такий злий. Адже у нас сьогодні просто свято. Можна сказати ювілей по охоронцях! Двадцятий охоронець! Двадцятий охоронець за три роки! Моя дочка побила, мабуть, усі рекорди. Такими темпами ми скоро до Книги Рекордів Гіннесу потрапимо. Правда, Валерію?!

Він увійшов до кімнати й глянув на мене. Не знаю, що наплів охоронець, але здається я явно переборщила зі своїми витівками й не на жарт розлютила батька. Ось тільки його гнівний вигляд зовсім не лякав мене. У моєму серці наростав ще більший протест. І забувши про те, що я буквально кілька хвилин тому дала обіцянку Наді не злити батька, я не змогла стриматися.

- Було б непогано! Може хоч тоді ти даси мені спокій. Хоча ні, адже потрапивши до Книги Рекордів Гіннеса, я стану ще ціннішим об'єктом! І мене охоронятимуть уже з десяток безмозких громил! Так, татко? – Нервово засміялася я.

- Якщо буде потрібно, я організую і два десятки! - Грізно гаркнув батько, насуваючись на мене. - Ну, а про безмозких громил... Я почув тебе, дочко! Відсьогодні ти перебуватимеш під домашнім арештом, поки я не знайду тобі гідного охоронця! І повір мені, цього разу я підійду до вибору дуже відповідально! Так щоб ти більше не змогла маніпулювати ним. Ось скільки на мої пошуки піде часу я не знаю.

- Але ж це не чесно! - Вигукнула я. - Чому я повинна сидіти вдома, поки ти шукатимеш цього, як ти кажеш, гідного охоронця!

- Тому що я втомився від твоїх витівок, Валерію! Ти хотіла високоінтелектуального охоронця? Я виконаю твою вимогу! А поки посидиш удома! І заперечення не приймаються! - Суворо промовив батько і, окинувши мене переможним поглядом, вийшов з кімнати.

- І що це було? Надюш, думаєш він справді шукатиме цього високоінтелектуального? Господи, це скільки мені доведеться вдома сидіти? - Розгублено глянула на тітку.

- Дитинко, а я попереджала! Але ж ти не послухалася мене! Тепер без варіантів. - Зітхнула вона і зі співчуттям подивилася на мене.