Пролог

- Далеко зібралася? - Пролунав грізний рик Ворона позаду мене, я сіпнулася, щоб втекти, але не встигла.

Чоловік міцно стиснув мою руку, смикнув на себе. А я розумію, що спроба швидко вискочити з машини й втекти в будинок провалилася.

- По-хорошому не доходить, значить буде по-поганому!

Від його затятого тону мурашки по шкірі. Але я намагаюся не подавати знаку.

- Чуєш ти, псих ненормальний, швидко відпустив! – Шиплю, сіпаюся. - Я кричатиму! Весь будинок на ноги підніму!

- Ну, давай, кричи! Думаю всім буде цікаво послухати про твої сьогоднішні пригоди. А якщо до нас ще приєднається і твій батько, то це буде взагалі незабутнє шоу! - Зло посміхнувся охоронець. - Ну то що, будеш кричати?

На хворе тисне, знає, що батько за ще один прокол під замок посадить мене.

– Ти не охоронець, а шантажист! Гаразд, кричати не буду. Але ти зараз же відпустиш мене!

- Виховний процес лише починається. Зараз ми спокійно заходимо до хати та йдемо до твоєї кімнати. Там і продовжимо нашу захопливу бесіду, — погрозливо процідив Ігор, а мене в холодний піт одразу ж кинуло. В кімнату? Знову залишитися з ним наодинці?

Від спогадів минулого разу на шкірі мурашки з'явилися. Ні-ні, я більше не хочу повторення. Не можна. Я той раз забути ніяк не можу. У кошмарах сниться. Жахливих. А потім я вся мокра прокидаюся.

І я не встигла нічого відповісти, як він підхопив мене під руку і швидко потяг у будинок. А я ледве встигала переставляти ноги, судомно розуміла, як мені викрутитися з цієї просто жахливої ​​для мене ситуації. Залишатися наодинці з розлюченим чоловіком мені зовсім не хотілося.

Так, я зробила сьогодні величезну дурість і вже сто разів пошкодувала про свій неадекватний вчинок. Але це не означає, що я готова терпіти шантаж та погрози від свого ж охоронця!

- У тебе є один шанс уникнути покарання, - зачинивши двері моєї спальні на ключ, Ігор окинув мене нищівним поглядом. - Ти розумієш, що сьогодні перейшла всі межі. Це чим треба було думати, щоб сісти за кермо та знести паркан. А якби тим часом у дворі грали діти! Ти зовсім не відстрілюєш, що твориш?!

- Я розумію, що наробила дурниць! Але все добре закінчилося. І Кондратьєви, між іншим, мене вибачили. Тож не бачу сенсу знову читати мені мораль! - Спробувала огризнутися я.

- Ну, звичайно, якщо Кондратьєви тебе пробачили, значить все класно! З завтрашнього дня розпещеній дівчинці можна знову творити будь-що! Тільки ось я не готовий більше терпіти всі твої витівки! Ти вже досить доросла людина, щоб відповідати за свої вчинки. І подобатися тобі це чи ні, я контролюватиму кожен твій крок!

- Ну, прямо здивував! Ти й так мені зітхнути спокійно не даєш. Не туди пішла, не то зробила! Ти, зрештою, просто охоронець! І не маєш права командувати мною! Я взагалі можу поскаржитися батькові, і він звільнить тебе!

- А ось це навряд, - посміхнувся хлопець. - Мабуть, ти так дістала батька, що він дав мені повну свободу дій. Жодних заборон, повний уперед.

Від його посмішки мене пересмикнуло. Тато не міг. Не міг же?

- Ага, подивимося на скільки тебе вистачить! - Розпливлася я в наймилішій посмішці. - Ти ось сьогодні мало не лопнув від злості. Думаєш, вистачить сил впоратися зі мною?

Слова самі з рота вилітали. Я зовсім не контролювала той потік. А насправді наривалася все сильніше та сильніше.

- А ти перевір, подивимося чим тобі це обернеться.

- Пішов геть з моєї кімнати і я….

Договорити я не встигла, бо Ворон почав розстібати ремінь на своїх штанах.

Моя щелепа відвисла від шоку всього, що відбувається.

- Ти... ти що твориш?!

Пропищавши, позадкувала до стіни.

- Що таке? Більше не тягне на бунт, дівчинко?

Ворон промовив хрипко, а потім різко висмикнув ремінь з петель.
Гучно проковтнувши, вперлася в стіну. Адже він не збирається ... Правда?
Господи, мій жах на реальність перетворюватися почав. Там також усе так починалося. Ось він ремінь розстібає, а потім…

Мене знову в жар кидає, як уночі. Щоки рум'янцем починає заливати. Здається, що він про всі мої таємні сни дізнався і зараз в реальність втілить.

- Не здумай… Іди… Вийди…

Тільки Ворон мене не чує, вже до мене наближається. Ремінь ударяє по його долоні, а в мене мурашки по шкірі. Боже ...

- Я ж попереджав, мій терпець не залізний.

А потім різкий ривок. Я втискаюсь у м'язисте тіло чоловіка. Розряди струму по шкірі довбають.

- Що таке, більше не така зухвала?

А я вдихнути не можу нормально. Легені обпалює від нестачі кисню. Ми знову в кімнаті самі. Двері зачинені на замок і цього разу нас уже ніхто не перерве... На цей раз він точно все доведе до кінця.