Дівчинка в зеленій сукні

Того ранку Стаса не покидало дивне відчуття змін. Він звично випив горнятко кави, одягнув свій сірий плащ, який йому подарувала дружина і, гукнувши з порога: «Скоро буду!», вибіг на вулицю, щоби купити ранковий випуск газети. Він швидко оминув кіоск із продуктами, привітався зі сусідом, що саме повертавсь із нічного чергування, пройшов декілька десятків метрів до пішохідного переходу й почав переходити вулицю. Ступивши декілька кроків, мимохіть озирнувся й завмер у німому зачудуванні: з вітрини магазину одягу, розташованого неподалік від траси, на нього дивилася… дівчинка в зеленій сукні... Він не одразу збагнув, хто вона і як опинилася в тій вітрині: скреготіння гальм і потужний удар авто переніс його свідомість в іншу реальність… Стас поринув у глибоку темряву…

Та дівчинка завжди приносила йому нещастя. Стас це розумів, але його свідомість вперто відмовлялася викреслити її з пам’яті - йому здавалося, дівчинка в зеленій сукні була в його житті завжди й він уже просто не уявляв, не міг уявити без неї свого існування. Маленький ельф із його минулого, привид чи чортеня, яке одного дня увірвалося в його життя й залишився там, роздираючи його спокій на дрібні шматочки.

Вперше він побачив її дуже давно - здавалося, то було в іншому житті, - коли їхав велосипедом додому: маленька дівчинка з рудим кучерявим волоссям і великим ранцем за плечима, в сукні кольору лугової трави, вона підтюпцем ішла додому, мугикаючи якусь романтичну пісеньку. Стас перевів на дівчинку погляд, вона усміхнулася йому у відповідь і в ту мить він відчув, як несподівано, усією вагою свого тіла летить головою вниз. То було не лише ганебне й болюче падіння з велосипеда - йому здалося, в ту мить він падав у глибоку прірву. У відповідь почув лише дзвінке хихотіння малої пустунки. То було його перше й не останнє фіаско, і про нього йому нагадуватиме не лише рубець на нозі, але й те щемне відчуття в серці, коли згадуватиме про оту сміхотливу рудоволоску.

Він зустріне її через декілька років: дівчинка в зеленій сукні виросте, стане схожою на одну з тих кінодів, фото яких у той час висіли на стіні в його кімнаті. Вона туго зав’язуватиме своє руде волосся у косу, носитиме джинси і футболки - кольору лугової трави, і кидатиме звабливі погляди на перехожих. Мимохіть, навіть не усвідомлюючи цього. Й іноді вдягатиме свою зелену сукню - і тоді трава відбиватиметься в її очах, в яких і радість, і туга, і таємні дівочі мрії… І все те, що так захочеться Стасу розгадати, але отой відьомський погляд зелених очей робитиме його не лише сліпо закоханим у неї, але й слабким, безвольним, наче якимось дерев’яним буратіною, який не в силі ступити й кроку назустріч своїй мрії … Вечорами вона гратиме на скрипці , іноді зустрічатиметься з колежанками й зацікавлено дивитиметься на Стаса крізь опущені повіки - так, дівчата це вміють, а він шалено кохатиме свою мрію, але так і не наважиться підійти. Одного дня дівчинка в зеленій сукні зникне з його міста, а разом із нею зникне якась важлива, неймовірно важлива частина його душі…

В університеті Стас зустрічатиметься з багатьма дівчатами, але свій вибір зупинить на одній: тій, яка досі є його дружиною. Вона не гратиме на скрипці, не носитиме футболок зеленого кольору і взагалі мало чим нагадуватиме те, його давнє кохання: висока, з дещо повнуватою статурою і хлоп’ячою стрижкою, але поруч неї Стасу буде якось затишно й якось по-домашньому тепло. Варка народить йому сина, варитиме борщі і слухатиме його щоденні скарги на дурних політиків і невправних футболістів. І ділитиме з ним безліч тих ночей, які їм доведеться провести разом. Поруч неї він вперто рухатиметься до своєї мети, стане тим, ким він є сьогодні, і здаватиметься, що так і повинно бути, але… Але одного дня серед натовпу студентів він побачить її - рудоволосу дівчинку з його дитинства. Принаймні, вона страшенно нагадуватиме ту, його потаємну мрію: тоненька, з мідним кольором волосся, у якому наче заплутались сонячні промені, з пронизливим поглядом зелених відьомських очей… І він, уже трохи сивуватий професор університету, закохається, наче хлопчисько, даруватиме своїй грішній любові найдорожчі подарунки, возитиме в найдорожчі заклади міста, говоритиме так і не сказані колись тій, єдиній, слова і навіть готовий буде покинути свою сім’ю заради безмежного божевілля із зеленими очима і копною золотого волосся. Але й тут його мрія зазнає фіаско: родичі, як один, обриватимуть телефонні дроти, намагаючись достукатися до його здорового глузду, викладачі шепотітимуться в нього за спиною, а дружина вперто мовчатиме - і отим своїм страдницьким і розпачливим мовчанням таки досягне свого: він покине золотоволоску, яка, втім, й не надто побиватиметься і доволі швидко знайде йому гідну заміну…

І от тепер, лежачи на лікарняному ліжку, він відчуває на своєму тілі дотик чиїхось холодних пальців. Він відчуває біль, що пронизує все його тіло, й відчуває увесь сором свого падіння, але отой дотик люблячих рук потроху повертає його до життя. Він знає: це до нього торкається його золотоволоска. Він часто чує її дзвінкий сміх, бачить її постать у квадраті дверей реанімації, і йому стає так по-дитячому затишно й спокійно… Іноді недуга сковує все його тіло і він хоче кричати від безсилля, дерти до крові стіни палати, але чиїсь обійми заспокоюють його, і він поринає в дивну дрімоту, в якій і жаль, і радість, і мрії, про які знає лише він…

Сьогодні він вперше розплющив очі й оглянув палату: дещо вицвілі від часу та вологи стіни, жовті шовкові штори та декілька вазонів на підвіконні. А поруч - його дружина. Змучена, з темними колами під очима і… буйною сивиною у волоссі. Дивовижно , коли вона встигла отак посивіти? Втім, він не надто часто звертав на неї свій погляд. Вона всміхається йому і допомагає трохи підвестися. Її руки холодні й сухі, з гострими прозорими нігтями - наче краплинами роси на його долонях. Вона годує його борщем, апельсинами, й він відчуває, як потроху його тіло наповнюється силою та жагою життя… Палату огортають сутінки, тьмяне світло від лампи робить усі предмети навколо схожими на привидів. Він засинає з відчуттям спокою.