Дівчинка та привид

— Ти привид? — запитала мене дівчинка, яка, не відриваючись від свого заняття, продовжувала будувати палац із піску.

Я розсміявся. — Не зовсім. А що, схожий на привида?

— Трохи, — сказала вона. — Ти сяєш блакиттю. Привиди завжди виглядають блискучо-блакитними.

Підняв брову. — Справді? Звідки ти це знаєш?

— Тому що я їх бачила! — Дівчинка розвела руками, ніби це було найтупіше запитання у світі. — Хіба ти їх не бачив?

Вона вичікувально подивилася на мене. Я був здивований, що вона взагалі мене бачить.

— Бачив їх багато, — відповів дівчинці. — Всіляких. Великих привидів, маленьких привидів... навіть мертвих привидів.

Вона почухала носа. — Привиди можуть бути мертвими?

Зітхнув. — На жаль, так, привиди можуть бути мертвими. Але давай не будемо про це говорити, добре? — Не хотів втрачати момент. — Розкажи мені більше про привидів, яких ти бачила. Вони з тобою розмовляють?

— Ні, не зовсім. Не думаю, що вони мене бачать. Або, можливо, вони не знають, що я їх бачу. Мабуть ніхто більше їх не бачить окрім тебе та мене?

У неї було яскраве, брудне, руде волосся, яке постійно розліталося їй в обличчя. Вона весь час витирала його; і щоразу її руки залишали брудні плями на щоках і носі.

— Здається, я одного разу налякала привида, — сказала вона. — Справді!

— Як же ти налякала привида?

— Ну, вона йшла поруч з моїм другом Алексом. Виглядало так, ніби вона тримала його за руку, але це було дивно, я бачила що Алекс  не тримав її за руку. Вона йому посміхалася. Коли я привіталася з нею, то вона перестала посміхатися і просто втупилася на мене. У неї були дуже великі, гарні очі. А потім вона просто зникла!

— Ого! — сказав я. — Вони завжди просто зникають?

— Ні. Вона була єдиною. Я думаю, що це нормально, бо вона привид, і їм дозволено це робити.

— Звичайно, — посміхнувся я. — Є щось ще, що ти можеш розповісти мені про привидів?

Вона на мить приклала палець до губ. — Іноді я бачу, як вони  щось шепочуть людям на вухо. А решту часу я просто бачу, як вони ходять навколо них.

— Цікаво, — сказав я. Серйозно.

Залишалося ще трохи часу, і я попросив її показати, що вона робить. Дівчинка будувала замок із піску.

З башточками, шпилями, фортецею та ровом. Маленькою паличкою вона вирізала вікна та лінії для блоків. Зібрала камінчики для прикраси, а на вершину найвищого шпиля поклала ретельно підібрану гілку. Прив'язала до гілки шматок мотузки і дивилася, як вона колишеться на вітрі.

— Це чудовий витвір, — сказав я.

— Дякую, — відповіла дівчинка.

А потім настав час.

Мати покликала її у воду. Як хороша маленька дівчинка, вона вийшла назустріч мамі. Я не відводив погляду. Хвилі розбивалися, вона боролася і хапала ротом повітря. Була особливо сильна підводна течія, яку її мати не помітила. Це не була  її провина, того дня багато людей пішли на пляж і з усіма все було гаразд.

З усіма, окрім  одного.випадку.

Рятувальник зробив все правильно, все, чому його навчили. Її мати благала її дихати. Я не відводив очей. Швидка допомога приїхала настільки швидко  як тільки могла. Медики робили все правильно, все, чого їх навчили. Її батько підійшов і обняв матір вони все ще благали її дихати.

Аж ось з цього бою вийшла сяюча, блакитна маленька дівчинка. У неї було яскраве, розпатлане, руде волосся, яке постійно розвівалося по обличчю. Вона подивилася на мене і посміхнулася потім взяла мене за руку і ми пішли.

— Чому ти плачеш? — запитала вона.

— Тому що я дуже люблю тебе і твоїх маму і тата, — прошепотів я.

Ми ще трохи поспостерігали за розгортанням трагедії.

— Мама і тато врешті-решт пробачать тебе, — сказала вона.

Я посміхнувся. — Я дуже на це сподіваюся.

Витер сльозу з ока. — А тепер ходімо, на тебе чекає дещо чудове.