Частина 5

13. Вдома

Коли Даринка зайшла до квартири, то мама була вже стурбована і трохи розсерджена:

- Ну скільки це можна по хліб ходити? Я вже хотіла йти тебе шукати!

- Та я… Віолета Костянтинівна причепилася до мене з розмовами, - знайшлася Даринка.

- А, зрозуміло! Наша сусідка – як та липучка, від неї неможливо відкараскатись, - не зовсім педагогічно зауважила Даринчина мама. Чесно кажучи, вона і сама недолюблювала Віолету Костянтинівну.

Вона розкрила паперовий пакунок і дістала звідти паляничку. Враз кухня наповнилась ароматом свіжовипеченого хліба і ще чогось невловимо-приємного, ніби квіток або меду. Паляничка була неймовірно гарна – кругленька, пухка, а іі золотиста скоринка, здавалося, випромінювала світло.

- Ти дивись, який хліб навчилися пекти! Прямо сам у рот проситься, - подивувалася Даринчина мама і відрізала по шматочку собі і доньці.

На смак паляничка виявилася просто чарівною.

- А чим це так смачно у нас пахне? – почувся раптом із кімнати бабусин голос.

- Та це Даринка свіжого хліба з крамниці принесла, - відповіла Даринчина мама, заходячи до неї в кімнату.

- То може ти зробиш мені чаю і хліба з маслом – попрохала бабуся.

Даринчина мама дуже зраділа тому проханню. Бо за час хвороби бабуся майже зовсім втратила апетит і її доводилось довго вмовляти, щоб вона хоч трохи попоїла. І хтозна, може це паляничка з чарівного світу допомогла, а може, звичайно, ліки, які бабуся весь час приймала, але за вечерею вона вже сиділа за столом на кухні разом зі своєю донькою та онукою.

Але на цьому дива не скінчилися. На ранок Даринка побачила зі свого вікна, як на дитячому майданчику забралося декілька дядьків з їхнього та сусіднього будинку. Вони принесли з собою інструменти, дошки, фарбу і заходилися працювати. В обід дитячий майданчик вже було не впізнати. Дядьки відремонтували карусель та лавочку, вигребли з пісочниці брудний пісок і засипали новий, принесений з морського берега. У чистенькому, жовтому піску виднілися маленькі кольорові камінці та дрібнесенькі черепашки. Карусель, гойдалка, лавочка та пісочниця сяяли яскравими фарбами, запрошуючи дітей до ігор.

Даринка, нарешті заприятелювала із сусідськими дівчатками, які виявилися нічим не гіршими, аніж Даринчині столичні подруги. Майже цілий день вони проводили за іграми та розмовами і ніяк не могли зрозуміти – чому це вони раніше не подружилися? У веселих забавах час летів швидко і непомітно. Правда, деякі речі трохи засмучували Даринку. Ганна Петрівна поїхала на декілька тижнів кудись далеко в гості до родичів. Так дівчинці пояснила приятелька Ганни Петрівни, яка на час її відсутності зголосилася доглядати за клумбою. А ще Кіт, котрій обіцяв Даринці навідуватись до неї ледь не кожен день, забіг тільки раз та і то не надовго. Він розпитав дівчинку про новини, поважно пройшовся по дитячому майданчику, і сказав:

- Ну що ж, я бачу, що в тебе тут все гарно складається! Якось іще навідаюсь. А ти біжи, он тебе вже подружки зачекалися, - він мотнув хвостом у бік дівчаток, які сиділи на лавочці.

Після цього візиту Кіт більше не приходив. І хоча Даринка знала, що коти дуже незалежні і гуляють самі по собі (це так Даринчина мама каже), вона трохи ображалася на свого приятеля.

14. Телефон

За тиждень до кінця серпня Даринчина мама сказала, що завтра вони вже будуть їхати додому. Бо ж Даринці треба ще підготуватися до школи. Вперше в житті дівчинка засмутилася, що треба їхати від бабусі. Ніколи раніше вона не проводила літо так весело – з незвичайними пригодами і новими друзями. Але що поробиш! Даринка попрощалася зі своїми подружками, обмінялася з ними номерами мобільного телефону, пообіцявши обов’язково дзвонити. Під вечір вона вийшла у двір востаннє помилуватися клумбою. А ще вона сподівалася побачити Ганну Петрівну, щоб попрощатися з нею. Але сусідки у дворі не було. А на вершечку кам’яної гірки, на великому камені лежав Кіт.

- Ой, яка я рада, що ти прийшов! – вигукнула Даринка. – Бо ми завтра від’їжджаємо і я хотіла з тобою попрощатися. Бо ми вже не побачимось до наступного літа.

- Чому це? – здивувався Кіт.

- Але ж двері у ваш світ тут, у цьому будинку. А ми поїдемо далеко – цілу ніч на поїзді треба їхати. Хіба ти зможеш добратися до мене в гості?

- Пхе, - зневажливо муркнув Кіт, - знайшла чим налякати! Цілу ніч на поїзді їхати… Та я за хвилю можу бути у будь-якому місці земної кулі. Бо двері у наш світ можна відкрити скрізь, де завгодно. Правда, треба вміти їх створити, - трохи тихіше додав він.

І Даринці чомусь здалося, що Кіт, якраз, таким вмінням не володіє. Але вона дипломатично промовчала.

- Отож не сумуй, - говорив далі Кіт, - ми обов’язково ще зустрінемось. Це ж бо таке життя – щоб зустрітися, треба розлучитися на деякий час. Ну все, біжи додому збирати речі в дорогу. Я не люблю довгі прощання!

Але Даринка не зразу пішла додому. Вона пробралася по клумбі між квітами, підійшла до гірки і обняла Кота.

- Ну-ну, - пробурмотів Кіт, акуратно випручуючись із Даринчиних обіймів, - це зайве!

Але по всьому було видно, що він-таки розчулений.

Наступного дня Даринка з мамою та бабусею вийшли з під’їзду і попрямували до дороги, щоб зловити таксі і поїхати не вокзал.

- Почекайте, почекайте, - раптом почули вони стурбований голос.

Даринка обернулася і побачила Ганну Петрівну, яка поспіхом йшла по доріжці.

- Оце тільки сьогодні тільки приїхала, - сказала сусідка, - боялася, що не встигну попрощатися з моєю помічницею!

- Ось, будь ласка, візьміть на дорогу, - Ганна Петрівна простягнула Даринчиній мамі чималий пакунок із своїм фірмовим печивом у вигляді квіточок.

- А це тобі – на згадку, - сусідка поклала на долоню Даринки невеликий паперовий пакуночок з яскравою картинкою.

- Дякую, вам, - сказала Даринка.

- Це я тобі дякую! – сказала Ганна Петрівна. – Буду чекати наступного літа!