Частина 4

10. Полювання

Коли Кіт викладав Даринці подробиці плану полювання на відьму, то їй все видавалося простим і досить безпечним. Треба було тільки дочекатися Віолету Костянтинівну у дворі, а потім підманити її туди, де були Двері в Інший Світ. В цьому місці на стіні Кіт надряпав кігтем невелику позначку.

Але на ранок Даринку посіли сумніви. По-перше, раптово зіпсувалася погода. На горизонті ходили похмурі чорні хмари, раз-по-раз здіймався сильний вітер, а в повітрі пахло грозою. Тож двір стояв порожній. Не було ані бабусь-пліткарок на лавочці під будинком, ані галасливих дітей на майданчику. Даринка уявила, як вона буде на самоті стовбичити посеред двору, і їй стало дуже незатишно. По-друге, Кіт так і не розповів про весь план до кінця. Вчора він у своїй самовпевненій манері сказав, що коли відьма опиниться біля Дверей, то все інше буде його турбота. Даринка повірила йому беззастережно. Але зараз вона вже не була такою впевненою. Тому їй неприємно млоїло у шлунку, а якийсь тихенький голосок у голові нашіптував: «А чому це треба робити саме сьогодні? Може краще відкласти все до більш слушного часу, хай хоч погода покращиться. Тим більше, що затримка на два-три дні навряд чи на щось вплине…»

- Даринко! – вирвав її з важких роздумів голос мами. – Збігай швиденько в магазин по хліб, поки дощ не почався!

Невеликий продуктовий магазинчик розміщався в сусідньому будинку, тому мама часто відправляла туди Даринку за різними необхідними дрібничками.

- Ну що ж, - думала дівчинка, повільно спускаючись по сходах, - це я ніби сходжу на розвідку, розглянуся. А там видно буде…

Даринка купила в крамничці свіжу духмяну паляничку, поклала її в кульок (відщипнувши перед цим шматочок хрумкої скоринки) і почимчикувала додому. Вона була вже за декілька кроків від під’їзду, коли з дверей несподівано вийшла Віолета Костянтинівна.

- О-о-о, маленька мамина помічниця, - сказала сусідка, побачивши Даринку.

Але на її обличчі не було звичної солоденької посмішки. Червоні губи старої злісно кривилися, а чорні очі загрозливо зблискували. «Вона все знає, - забилася панічна думка у Даринчиній голові, - зараз вона мене схопить і з’їсть або зачаклує».

Дівчинка несвідомо задкувала від під’їзду до стіни будинку, туди, де мали бути рятівні Двері.

- Куди ж ти тікаєш?! – голос сусідки звучав вже неприховано загрозливо. – Я так хочу погомоніти з тобою та пригостити тебе цукерочками! Ось, бери!!

Відьма різко випростала руку і на долоні в неї зблиснули липкі коричнюваті льодяники, схожі на лискучих тарганів. Даринці було вже нікуди відступати, вона вперлася в стіну. Відьма тягнула до неї кігтисту лапу з льодяниками.

- Ось зараз вона запхає їх мені до рота і тоді… - розпачливо подумала дівчинка.

Але що «і тоді…» вона додумати не встигла, бо з верховіття найближчого дерева розлігся дикий котячий вереск:

- Мня-я-я-ву-у-у!!!

І на відьму з гілля посипалися десятки котів, - білих, чорних, рудих і плямистих, - які до цього ховалися у густому листі. Дівчинка відчула за спиною порожнечу і відьмячо-котячий клубок, підминаючи під себе Даринку, покотився по зеленій траві Іншого Світу. Звівшись на ноги і обтрусивши платтячко, дівчинка побачила, що коти вже порозбігалися і гасають по моріжку, а відьма борсається на землі і чомусь не може підвестися. Коли Даринка придивилася пильніше, то побачила, що лиха чаклунка геть уся щільно обплутана стеблами рослин, котрі тримали її краще, ніж найміцніші металеві кайданки.

- Ось і кінець історії, - почувся голос Кота. Він зайшов у Двері і граційно штовхнув їх задньою лапою. Ті миттєво зачинилися.

Даринка, яка все ще не могла оговтатись від недавніх подій, мовчки роззиралася навколо і раптом наткнулася поглядом на паляничку, яка валялась у траві. При падінні вона викотились з кулька і тепер лежала геть розчавлена. На неї поналипали травинки та інше сміття. Глянувши на понівечений хліб, Даринка гірко розплакалась.

- Ну чого ти? Та хіба вартий той буханець, щоб через нього так ридати? – Кіт, втративши свій звичний самовдоволений вигляд, вився біля її ніг. – Та заспокойся ти! Не вмію я втішати дівчаток!

Але Даринка розридалася ще гіркіше. Та раптом, як легенький вітерець, на неї налетіла зграйка ельфів. Вони сріблясто сміялися «не плач, все минулося», витирали їй сльози, а якийсь хлопчик-ельф вплів у Даринчине волосся дивовижно красиву квітку.

- Ну ось, тепер ти справжня красунька і можеш іти на гостину до Феї, - сказав він.

- Красунька, красунька! На гостину, на гостину! – задзвеніла-заспівала зграйка ельфів. Даринка мимоволі заусміхалася і її сльози висохли. Крилаті чоловічки закружляли навколо неї різнобарвним вихором, знялися і зникли в височині.

- Нарешті ти перестала рюмсати! Ти ба, і від цих ельфів може бути користь! – сварливо сказав Кіт. – А тепер пора рушати на гостину.

- На яку гостину? – зацікавлено спитала Даринка.

- Та на честь тебе. Так у нас заведено – на честь того, хто допоміг спіймати відьму, головна Фея-Садівниця влаштовує прийом – Велику гостину. Про Кота там, звісно, ніхто і не згадає, - пробурмотів він стиха собі під ніс.

11. На Велику гостину

До Кота і Даринки підійшов поні з заквітчаною гривою, запряжений у невеликий візочок.

- О, вже і карету подали! – радо сказав Кіт застрибуючи на передок возика.

Даринка зауважила, що возик зовсім не скидався на ті карети, котрі вона бачила на картинках чи по телевізору, але був дуже ошатним і гарненьким. Боки його вкривав химерний багатоколірний орнамент, а всередині була широка лавочка, викладена красивими вишитими подушками. «О, ці подушечки дуже зручні і м’якенькі!», - подумала Даринка, всідаючись у возик.

- Обережніше, дурне дівчисько, ледь мене не розчавила! – Даринка побачила мигуля, який визирав з-під подушок. Вона тільки відкрила рот, щоб щось відповісти, але мигуль швидко зашепотів: