9. «Ненормальна»

Пройшовши трохи далі, вони побачили будинок.

— Це він? — спитала Арія.

— Якщо мене не зраджує пам’ять, то так, — відповів Джон. — Давно я не бував тут...

***

Евелін прокинулась у якійсь в’язниці. Біля неї були ті самі чоловіки, яких вона бачила нещодавно. Евелін зрозуміла, що прив'язана мотузкою до стільця. У фільмах це завжди (на думку Евелін) здавалося героїчно та романтично. Але зараз Евелін не відчувала жодної романтики. І зовсім не була схожа на героя.

Бо невже це героїзм, збрехати Джонові куди вона пішла, прочитати заборонену книжку та вскочити у таку халепу? Вона вже котрий раз винила себе, через те, що вчора пішла до бібліотеки...

— Що ж нам з тобою робити? — спитав один чоловік, тим самим перервавши роздуми Евелін.

— Як тебе хоча б звати? — спитав інший.

— Евелін, — незворушно відповіла Евелін.

— Що ти тут робила? — одразу перейшов до діла другий.

— Я загубилась у лісі. Й вирішила дійти до найближчого будинку, шукаючи прихистку на деякий час, — збрехала Евелін.

— Ти розвідниця! — крикнув один з чоловіків.

— Ти з племені Промінь! — крикнув другий.

— Ув’язнимо її? А потім…

— Непогана ідея, — перебив інший. —  Нехай посидить поки в підвалі.

— Тобто ми її вбивати не будемо?

— Який сенс? Я давно стежив за Променем. Ця дівчинка є подругою сина Правителя. Він обов’язково прийде її рятувати. Й коли він прийде, ми його зловимо. Його батько захоче, щоб його сина повернули, а потім ми його обдуримо, й невдовзі територія Іскри збільшиться!

— Ого, Томе, ти геній!

***

— Нам треба знайти Евелін. Де вона може бути? — міркувала Арія.

— Не знаю, — знизав плечима Джон. Давай підійдемо ближче до будинку і...

— Джоне, це ж сліди Евелін! — вказала Арія на сліди на землі які йшли до будинку племені Іскра. — Я точно знаю, що вони належать їй, бо сама віддала їй це взуття.

— Значить мої підозри вірні. Вона туди зайшла...

— І як будемо діяти? — спитала Арія.

— Треба непомітно прокрастися всередину... Точно! Я ж можу обернутися! — сказав Джон, крутнувся й перетворився на чорного кота.

— Шкода, що я не трансформтварина, — похитала головою Арія.

Джон обернувся назад на людину.

— Точно, забув... Вибач, Аріє, тобі доведеться залишитись тут, — вирішив Джон.

— Тут?! А якщо з тобою, щось станеться?

— Якщо я не повернусь через годину, скликай найкращих вояків з племені Промінь.

— Ти певен, що впораєшся сам? — стривожено спитала Арія.

— На сто відсотків, — кивнув Джон, обернувся на кота й побіг у будинок.

Двері були відчинені, а охорона спала. Джон пробіг коридором, й вирішив перевірити спершу перший поверх. Більшість кімнат були зачинені. На другому поверсі теж Евелін не було. Згодом перевіривши усі поверхи та кімнати, Джон збагнув, що не перевірив, ще одне місце. Якщо й там її нема, то... Джон старався про це не думати.

Він спустився сходами й зупинився біля дверей. Джон зазирнув у щілину в дверях, щоб впевнитись чи є там Евелін.

Вона там була.

Евелін була прив’язана мотузкою до стільчика й здається спала. Тож Джону довелося тричі нявкнути, щоб вона прокинулась.

Евелін розплющила очі й побачила чорного кота біля дверей.

— Кіт? Що ти тут робиш? Йди собі, — безнадійно сказала дівчинка.

А потім вона уважно придивилася до кота, й зрозуміла на кого він був схожий.

— Джон?.. Це ти?

Кіт кивнув. Лапою він штовхнув двері.

— А-а, ключ... Зараз знайду. Ось, — сказала Евелін й ногою штовхнула ключі до дверей.

Чорний кіт засунув лапу й узяв ключі. Далі було найважче: відчинити замок лапками. Джон усе пробував й пробував, й лише через 10 хвилин справжнього страждання і зусиль, двері нарешті відчинилися.

Кіт забіг усередину, зачинив двері (не на ключ) й перетворився на людину.

— Я така рада, що ти прийшов! — радісно й виснажливо сказала Евелін.

Джон розв’язав Евелін й вони обійнялися.

— Як ти тут опинилася? Навіщо ти сюди йшла? — спитав Джон.

— Пізніше розповім. Зараз треба тікати, — сказала сповнена рішучості Евелін.

Як раптом вони почули звук ключів.

У Евелін похололо.

— Джон, де ти залишив ключі?..

— Чорт! — вилаявся він, підбіг до дверей й намагався їх відчинити, але все було марно. — Нас зачинили!

— І що тепер робити?..

— А що ми можемо тепер зробити? Тепер нічого!

— Я не хотіла, щоб так сталося! — розпачливо видала Евелін.

— Якби ти не подалась сюди, такого б не сталося!

— Я хотіла допомогти. Щоб ворожнеча між двома племенами закінчилася!

— То ти читала книги у забороненому розділі? Й збрехала мені, що йдеш по гриби, хоч насправді йдеш сюди?! Ти ненормальна, Евелін! — перейшов на крик Джон.

— Чому ти кричиш? Якби ми не сварилися, то ми б уже давно були на волі! — сказала Евелін.

Джон видихнув, сів на другий стілець який теж був у іншому кутку кімнати й вирішив перейти на звичайний тон.

— Я просто не хочу, щоб тебе спіткала доля моєї сестри.., — спокійно й трохи сумно сказав він.

Деякий час вони сиділи й мовчали. А потім Евелін осмілилася запитати:

— Що з нею сталося? З твоєю сестрою.

Через деякий час Джон відповів:

— Медді... Тоді їй було 4 років, а мені 9. Тоді ми обожнювали гуляти на природі. Бігати по лісу, по полю... І от одного разу ми відбігли занадто далеко від Променя. Опинилися аж на цій території. Коли я це помітив, Медді вже підбігла до цього штабу. Я кинувся за нею, та не встиг... Її схопила охорона, й кинула у цю в’язницю. Там Медді репетувала бо їй не подобалося там сидіти. Її крику вже ніхто не міг терпіти. Погрожувати їй не було сенсу, бо вона була малою й однак нічого б не зрозуміла. Невдовзі я побіг по допомогу до штабу, а коли повернувся... Власне, вже було пізно.