8. Нові неприємності

Отож зранку Евелін вирішила піти до племені Іскра. Джонові вона сказала, що йде збирати ягоди та гриби.

— Я не надовго піду, — сказала Евелін. — Всього на дві годинки.

— Ти впевнена, що хочеш піти сама? — перепитав Джон.

— Так. Про всяк випадок візьму лук та стріли, — відповіла дівчинка.

Через деякий час вона вже йшла лісом, й раз по раз дивилася у книжку, де була намальована карта. Вона вела до «Іскри».

Це було страшно. І безперечно безглуздо з її боку. Але вона хотіла допомогти. Тому вирішила діяти сама.

***

Вона йшла густим лісом. За картою Евелін вже мала бути на місці. Але ніякої ознаки, що тут є люди не помічала. Ніякого штабу чи хоч якоїсь хатинки, Евелін не бачила. Може варто пройти, ще трохи далі?

— Дерева, дерева… сосни, пеньки… знову дерева… — вголос повторювала дівчинка. — Може це хибна карта?

Дівчинка йшла ще пів години. Вона не знала куди йде, й просто йшла «Куди очі дивились». Бо та карта виявилася неправильною, й їй прийшлося йти навмання. Як раптом вона помітила будинок. Він був на двоповерховий.

— Знайшла! — втомлено протягла Евелін.

Це безперечно був штаб саме Іскри. Бо як казала Арія, в цьому лісі лише два поселення.

Отож Евелін вирішила туди непомітно прокрастися. Охорони заснула, тому дівчинка змогла пройти всередину будинку. Вона йшла довгим коридором, який вів до сходів. Як раптом вона помітила відчинені двері. На них можна було б й не звернути увагу, якби Евелін не помітила б там деревце… Воно справді будо дуже схоже на те яке було намальоване у книжці. Дівчинка це перевірила, і це справді виявилося так. Проте пройти туди було не просто. Там стояла гарна охорона.

— Лазери... — стиха промовила Евелін. — Але якщо я буду обережною, можливо й вийде пройти.

Зненацька у коридорі почулися звуки. Хтось йшов у її бік. Евелін швидко заховалася за шафу яка була позад нею. Люди яких Евелін чула, зупинилися й стали навпроти неї.

— Навіть не думав, що він міг це зробити, — почула дівчинка чийсь голос.

— А я тобі казав. Тим паче зрозуміло було, що це він, — відповів інший голос.

Так, Евелін стояла там п’ять хвилин. Як раптом до неї підійшов кіт. Він дивився на Евелін, та притулився до неї.

— Киш! Киш! А ну йди звідси! — пошепки відганяла дівчинка кота.

Вона легенько штовхнула його ногою, щоб він пішов. Бо боялася, що він її викриє.

Кота образило таке ставлення до нього, тож він нявкнув на Евелін. Один раз... другий...

— Замовкни! — роздратовано кинула вона, але пошепки.

Кіт почав нявкати дедалі частіше, й шипіти на дівчинку.

— Тссс! Не видавай мене! — благала Евелін. — От чорт...

До дівчинки почали наближатися постаті.

— Максиме, чого він так нявкає?

— Може, щось знайшов? Давай подивимось.

Вони підійшли до шафи де була Евелін.

— Ага. От і попалася... — подивився на Евелін не високий чоловік.

— Поглянь! Вона не наша! У неї на кофті емблема «П». Вона з племені Промінь!

— Розвідниця! Що ж нам робити?

— Спершу заберемо у неї зброю. Потім зловимо її, і отримаємо винагороду.

— Чудова ідея! У тебе є мотузка?

***

Тим часом у Джона й Арії:

— 5:1! Я виграла! — переможно закричала Арія.

— Добре, визнаю. У шашках ти краща. Але у битві з ворогом безперечно кращий я!

— Подумаєш, — байдуже відказала на те Арія. — Знайшов чим здивувати. Я теж гарно вмію битися. Краще за тебе!

— Це виклик? — хитро перепитав Джон.

— Ну, якщо ти хочеш... Я кидаю тобі виклик, — відповіла тим самим тоном Арія.

— Тоді я його приймаю! — вигукнув Джон.

— Стривай, а де Евелін? — спитала Арія так раптово, що на якийсь момент переможна усмішка з Джонового обличчя кудись зникла.

— Евелін? — перепитав він. — Вона пішла до лісу. Казала, що не далеко, й повернеться через дві години. — відповів Джон.

— А коли вона пішла? — запитала Арія.

— О десятій ранку здається.

— Джоне, мені здається, з нею щось трапилось. — Арія зробила паузу. — Її нема уже шість годин.

— Серйозно? Може вона просто забула, що має повертатися?

— Не думаю. Я її добре знаю. Вона не затримується десь просто так. Щоб не сталося, вона завжди приходить вчасно.

— Значить прийдеться її шукати, — відповів Джон й подивився у бік вікна. — І краще почати вже зараз. Бо з кожною хвилиною сутенішає...

— Я згодна, — сказала Арія й підвелася. — Сподіваюся вона не далеко.

Вони вийшли з будинку і попрямували у бік лісу. Обійшовши узлісся, вони нікого не знайшли.

— Невже вона пішла далі? — не повірив Джон.

— Може її викрали? — міркувала Арія.

Вони пройшли у глибину лісу, і Джон зупинився.

— Що таке? — не зрозуміла Арія.

Джон побачив книжку яка лежала на траві. Він узяв її й прочитав назву.

— «Таємниця племені Промінь, та секрет племені Іскра», — стиха прочитав Джон. Він затамував подих. — Евелін у справжній небезпеці...