Минув тиждень. І ось настав час йти на полювання.
Група людей (зокрема Евелін, Джон та Арія) йшли по лісу шукаючи місця де робити засітки й пастки.
— А як часто ви ходите на полювання? — спитала Евелін у Джона.
— Коли нема їжі, то в тиждень 3 рази. А коли є, то раз в два тижні, — пояснив Джон.
— Зрозуміло. Я така рада, що йду з вами! Ніколи не була на полюванні.
— Справді? Здається ти була налякана коли почула про це тиждень тому, — сказав Джон.
— Я просто була в шоці. Та і взагалі, невже тут дітей відпускають на полювання? Куди дивляться батьки? Це ж небезпечно!
— Не в усіх дітей, які тут, є батьки. Та й до того ж у нас не так багато людей, треба комусь полювати, а комусь будинок захищати. Розумієш?
— Тепер так.
— Зупинимося тут! Тут гарне місце, щоб робити пастки, — почувся голос головного командира на полюванні. — А також тут часто бігають вовки.
Через деякий час пастки були розставленні. І всі посідали в засітки чекаючи на свою жертву.
І от зненацька кущі хитнулися, і на стежку вийшов великий й сірий собака. Джон стиснув руку Евелін, й вона зрозуміла, що це не собака. Вітер дув у бік кущів, тому вовк не відчув запаху людей. Раптом за деревом він помітив чоловіка. Це була приманка. Вовк побіг у його бік, й провалився в яму.
— Спіймався! — зраділа Арія.
До ями підійшли чоловіки, й накинули сітку на вовка.
— Один є, — сказав Командир. — зловимо ще одного, і буде достатньо. Їжа у нас, ще лишилася.
— Сер, один вовк за тими деревами! — повідомив якийсь чоловік.
— Чудово. Зараз беремо зброю, та йдемо туди. Можливо встигнемо його зловити, — дав команду Командир. — Йдуть всі крім новеньких. Ти рудоволоса, залишаєшся тут.
— Що? Але чому? — не зрозуміла Евелін.
— Бо ти новенька. Поки ти будеш дивитися як це роблять інші. Бо це небезпечно для тебе. Ти ще не бачила як це робиться, тому не знаєш, чого чекати від вовків. — сказав Командир. — А звідси ти побачиш, що буде відбуватися.
— Агх! Добре, — погодилася Евелін.
— Тоді всі за мною! — скомандував Командир.
Евелін сіла на пеньок, й дивилася як всі інші боряться з вовком. Для неї це було як телепередача. Ось вона, сидить тут, у безпеці. А на екрані люди змагаються з вовком за життя.
Раптом дівчинка краєм ока помітила зліва чийсь силует. Вона повернула голову в той бік, й заклякла, лук випав з її рук. На неї дивився ще один вовк.
— О ні... Тільки не це... — прошепотіла зі страхом Евелін.
Вона хотіла закричати, але з рота вилетів лиш хриплий стогін. Евелін розуміла, що зараз їй ніхто не допоможе, адже усі зайняті першим вовком. Вона не знала як саме, але знала що має зробити. Вона мала вбити звіра. Евелін вже відчувала, що якщо вона цього не зробить, вовк перегризе їй горло й потягне в ліс. Вона схопила лук, поклала стрілу, натягла тятиву й націлилася на вовка, як раптом вона наче почула: «Як ти можеш? Невже тобі не шкода мене? Невже ти можеш вбити живу істоту?».
— Ні! Я не можу! — сказала Евелін здивованою такою відповіддю.
Вона поглянула на вовка й побачила вогник в його очах.
— Я маю це зробити, — ледь чутно сказала вона.
«Ти здатна вбивати? Тобі зовсім мене не шкода?» — наче говорив з нею вовк.
Евелін було важко опиратися, їй було важко відпустити стрілу. Треба було всього відпустити палець на правій руці, й це все б скінчилося. Але вона не могла. Вона не могла вбити тварину.
— Я зможу! Евелін ти зможеш! Просто зроби це! — закричала вона.
Якщо зараз цього не зробити, її загризе вовк. Тож або вона або він.
Евелін помітила як вовк повільно став наближатися до неї.
«Кинь лук» — немов почула вона звідкись владний голос.
— Ні! Я зроблю це! — закричала дівчинка й відпустила стрілу.
Вона влучила в нього, й Евелін ледь чутно почула: «Як ти могла?..».
Вона це зробила. Вона вбила вовка.
До Евелін підбігли Джон та Арія.
— Евелін, з тобою все нормально? — спитав Джон.
— Як ти, Евелін? — запитала Арія.
— Я знав, що в тебе вийде! — вигукнув Джон.
— Якщо чесно, я не думав, що ти здатна на таке, — сказав Командир. — Я думав ти злякаєшся, чи закричиш. Виходить я помилявся. Тепер ти можеш полювати з нами.
— Ти молодець, Евелін! Це було дивовижно! — підтримав Джон.
Евелін хотіла, щось відповісти, але вона мовчала.
— Ой, Евелін тут вовченя! Ти мабуть вбила його маму. Але вовченя залишилося, — сказала Арія.
Й справді. Біля мертвої вовчиці, ходило маленьке вовченя.
— Що ж тепер з ним робити? — спитала Арія.
Евелін отямилась. Вона підійшла й глянула на вовченя. Їй було важко на нього дивитись, адже вона вбила його маму, але вона усміхнулася. Це вже позаду. Тепер лишилось тільки вовченя й саме зараз вирішують його долю.
— Воно таке миле. Я його заберу собі. Якщо дозволите, — сказала Евелін.
— Можеш брати. Я з батьком поговорю сьогодні про це. Сподіваюсь дозволить. А навіть якщо ні, просто відпустимо його назад у цей ліс, — сказав Джон.
— Добре, тоді я його візьму.
— А як ти його назвеш? — спитала Арія.
—Мабуть Булочка. Так, Булочка! Це ім’я йому дуже підходить, — вирішила Евелін.
Через деякий час вони повернулися назад до будинку. А Булочку Евелін ненадовго вирішила поселити у себе в кімнатці (тоді у неї вона вже була окремо). Але одна думка її не полишала. Кого вона чула у лісі коли хотіла вистрілити у вовка?
Відредаговано: 08.01.2024