1. Початок

Евелін — була звичайною дівчинкою. Їй було 13. Вона мала довге руде волосся, та зелені очі.

Якось Евелін гуляючи на вулиці, побачила незвичайне видовище...

Собака нападав на кота й бив його. У самого кота була поранена ліва передня лапа. Й кіт жалібно нявкав. Зрозуміло було, що Евелін все залишити ось так не може. Вона вирішила допомогти коту. Навпроти цієї битви була Аптека. Й Евелін побігла туди й швидко купила бинт. Коли дівчинка вийшла з магазину, кіт вже біг на останніх силах до занедбаного будинку.

— Стій, малий! — скрикнула дівчинка й побігла за ним.

Евелін зайшла в середину будинку. Там було темно. Де не де було павутиння. Кіт побіг сходами нагору до дверей. Дівчинка за ним. Кіт штовхнув двері. Вони легко прочинилися, й кіт зайшов у середину.

Деякий час кіт не озивався, й не було чутно жодних звуків. Евелін спочатку вагалася, але потім вирішила зайти. Вона легко прочинила двері (бо вони тоді зачинилися). Потім її наче, щось почало тягти. А потім вона впала на траву. Евелін побачила на траві кота, якому було важко встати. 

Не довго думаючи дівчинка перев'язала коту поранену лапку. 

А далі сталося небачене. Кіт раптом почав мінятися й в результаті став людиною.

Евелін скрикнула.

— Чого ти кричиш?! Ніколи Трансформтварин не бачила?! — вимовив він.

— Кого? Що ти?!

— АА! Це ж людина! — скрикнув тей дивний хлопець й спробував встати.

Але йому було боляче.

— Ай!.. Моя рука... Це ти її поранила?!

— Що? Ні! Ти не пам'ятаєш? — незрозуміла Евелін.

— Аа! Точно це був пес... А хто мені бинт наклав?

— Я.

— Справді? Дякую. Й вибач за трохи дивну поведінку. Просто мені здається, що ти — людина, — пояснив хлопець.

— Так, я людина. А що тут такого поганого? — образилась дівчинка.

— Ти не з наших. А тому точно не знаєш про наш світ. — відповів хлопець.

— Який це такий ваш світ?

— Тобі це знати не обов'язково. А тепер скажи. З якого ти року?

— 2023.

— Значить тебе треба відправити у минуле, — зрозумів хлопець.

— Е? Що? А в якому році я зараз?

— 2123, — відповів чорноволосий.

— Ого. Невже я в майбутньому? Ні! Це не можливо! — не вірила дівчинка.

— Невже тебе не дивує тей факт, що ти заходила у кімнату, а потім впала на траву?

— А це справді дивно.., — засумнівалася Евелін.

— Я тобі це й кажу. А зараз швидше піднімайся та йди у лівий портал.

Евелін нічого не зрозуміла, але встала та подивилася навколо. Вони знаходились у лісі. Проте нічого схожого на портал дівчинка не бачила.

— Тут нічого немає, — сказала Евелін.

— Як це? — не зрозумів хлопець й теж підвівся. — Справді! О, ні. Наступний раз портал відчиниться через місяць...

— І що буде зі мною?

— Ти залишишся тут на місяць, — пояснив хлопець. — Це не так вже й багато.

— Який жах! За мене будуть хвилюватися!

— Ой, всього місяць вдома не будеш.

Евелін розсердилась й повернулася до дивного хлопця спиною.

— Вибач. Давай краще знайомитись?

— Ну, добре. Я Евелін. Мені 13.

— Я Джон. Мені теж 13, — відповів Джон.

Він мав кучеряве чорне волосся на блакитні очі. В тілі кота він був чорним.

— Хех, рудоволоса, — сказав Джон.

— Я знаю, що в мене не красивий колір волосся. Необов'язково треба було мені про це нагадувати...

— А я й не кажу, що він не красивий. Навпаки ти дуже гарна. Й такий колір волосся в нашому 2123 році рідкісний, — пояснив Джон.

— Оу, дякую за комплімент, — усміхнулась Евелін.

— Ти голодна? — спитав Джон.

— Ну, трохи, — відповіла Евелін.

— Ходімо я проведу тебе до нашого штабу.

"Штабу?" — здивувалася Евелін.

— Так, штабу, — підтвердив Джон.

— Що?! Як ти дізнався про, що я думаю?

— Елементарно. У нас продвинутий світ. З'їв одну цукерку "Ріддум", і вже можеш читати думки інших, — пояснив Джон дорогою.

— Цікаво.

Вони дійшли до будинку. Він не виглядав новим, але й не виглядав старим. Щось посередині. Будинок був дерев’яний та двох поверховий, але дуже великий.

— Ти тут живеш? — не повірила Евелін.

— Так, я живу з татом, — відповів Джон­.

— В такому великому будинку, живуть лише двоє людей? — спитала дівчинка.

— Ні, — заперечив Джон. — Живуть багато людей. Тут живуть усі люди залишившись у цьому місті...

— А чому в них немає своїх будинків? — поцікавилася Евелін.

— Я спитаю у батька чи можна тобі це розповідати. Он там як раз він!

Вони підбігли до будинку.

— Добрий день, — привіталася Евелін.

— Добрий день, — привітався у відповідь батько Джона.

Він був високого росту, мав старий одяг, та чорну мантію. Також мав коричневе волосся й сірі очі.

— Джоне, я не бачив цю дівчинку у нашому будинку. Ти її знайшов у лісі? — спитав тей чоловік.

— Ну, не зовсім. І вона людина, — сказав Джон.

— Що? Навіщо ти її привів у наш час?!

— Він тут ні при чому. Це я сюди потрапила. По своїй волі, — пояснила Евелін.

— Слухай, а розповіси ти мені як сюди потрапила? — спитав батько Джона у Евелін.

— Добре. Я йшла в магазин по молоко. А ж раптом побачила як собака б'ється з котом. У того кота була рана на лівій нозі. Я побігла в магазин купити бинт. Коли вийшла, побачила як кіт на останніх силах біжить до старого будинку. Я за ним. Ну а далі він у двері, і я туди. Так ми опинилися тут. Я одразу перев'язала коту поранену лапу. А він перетворився на Джона. — розповіла Евелін.

— Оу, дівчинко ти дуже турботлива, бо попіклувалася про мого не обережного сина. Йому доручили важливе завдання, дали цілий день. А в результаті, він встряг у якусь бійку з собакою!

— Ну, тату! Ну так вийшло! — почав виправдовуватися Джон.

— Що ну?!

— І взагалі світ врятує Обрана! Доречі це дівчинка. А я хлопчик! — сказав Джон.