Розділ 43

Звичайно, я відповіла цій видрі, що нічого робити не буду. Інакше й бути не могло: якого біса я повинна виконувати її забаганки, ще й задарма? Вона, здається, чекала іншої реакції - напевно, я мала впасти перед нею навколішки, плести оди її великій персоні й дякувати за честь дихати одним повітрям. Ага. Зараз.

Замість вдячності ця гадюка зціпила зуби так, що я мало не почула тріск емалі. Видно було, як на щелепі ходять м’язи - ніби в неї в пащі підпільний боксерський ринг. Візит до стоматолога? Забезпечений.

І, звичайно ж, мені довелося стати на горло своєму "я" - тому бунтівному, язикатому, яке радило послати всіх чортів у пекло й сісти за один стіл з цим чемпіоном із харкання в довжину. Посміхатися. Удавати, ніби мені комфортно поряд із тим, хто пахне так, ніби змішав піт, безнадію і трохи позавчорашнього борщу.

На щастя, це тривало всього якихось п’ять хвилин. Проте за ці п’ять хвилин я зустрілася поглядом із власною смертю разів зо три. І саме тоді на горизонті з’явився той, на кого в мене залишалася бодай крихта надії. Мірас Сахін.

Якби хтось колись сказав нам, що цей чоловік - власник казино, хижак у костюмі за десять тисяч - стане нашим особистим лицарем-рятівником, ми б порадили йому терміново звернутися до психіатра. Бажано разом із супровідною таблеткою седативного, щоб нервова система не вибухнула від такої маячні.

Але реальність штука вперта. І зараз саме вигляд Сахіна змусив мене дещо вгамуватися і не мчати поперек дідька в пекло.

- Гей! Ти знову???

А от він - сам дідько. Пика якого вже вп’яте за сьогодні відкривається, і вп’яте звідти не виходить нічого приємного. Його голос суміш прокуреного повітря, старого тютюну й невмирущої злості.

Я повертаюся до столу.

- Вибачте, - кажу я старому, який дивиться на мене, ніби я вбила його улюбленого кота, собаку, всіх родичів і попутно спалила город, - мені потрібно на пару хвилин відлучитися.

- Малолітня потаскуха!

І знаєте що? Це навіть не було найогиднішим у той момент. Справжній холод пробігся по спині, коли його лапище - велика, важка, тремтяча від старості, але все ще міцна замкнулася на моєму зап’ясті. Холодна. Мертва. Вся в прожилках, ніби я дивлюся на руку самої Смерті, якій видали костюм старого негідника.

- Відпустіть, - стримано, але крізь крижаний тон кажу я. Гидота підступила до горла, але я її проковтнула. - Будь ласка, відпустіть.

- Сіла і сидиш, - прошипів він, оголюючи свої жовті зубиська. З ненавистю такою, ніби я вкрала в нього найдорожче - останню гідність. Хоча… яка там гідність.

- Ще один вибрик і будеш до кінця свого потаскушного життя підмітати вулиці. У першу зміну. А після - з тобою будуть розважатися жирні, огидні дебіли, котрі...

- Як добре, що ви здатні об’єктивно себе оцінити! - перебила я.

Не знаю, звідки взялася сміливість. Напевно, всесвіт у ту секунду справді мене любив. Бо якимось дивом вирвала руку з його хватки і рвонула туди, де зник Сахін.

Я не планувала сьогодні бути об’єктом полювання. Але, схоже, один заганяє ззаду, інша - виповзає попереду.

- Назад повернулася!

Ну звичайно. Вікторія. Улюблениця начальства, богиня отруйних поглядів і володарка манікюру, гострішого за леза. Коли вона злиться, їй додається років двадцять і стає вона ідеальною парою для того паскудного дідугана.

Я не чекаю її чергового писку. Хапаю зі столу фішки - перше, що трапляється під руку = і просто кидаю в неї. І коли вона видає звук… чесне слово… як маленьке порося(завчасно перепрошую, маленьке, що порівнюю тебе, таке миле створіннячко з такою паскудою) на забійному подвір’ї… я ковзаю повз, ледь стримуючись, щоб не додати їй ще трохи "адреналіну" плечем.

Голова з ногами нарешті в одній команді. Ноги мчать уперед, а мозок гарячково працює:

"А чи точно варто показуватися Сахіну? У цьому стані? Чи не приб’є він мене за те, що я створила хаос у його святилищі?"

Поки я зважую всі "за" і "проти", ноги доводять мене до знайомих дверей. Серце зривається в шалену гонку:

"Відчиняй!"

Руки ж… підводять. Тремтять. Застигають.

І в цю секунду на моє плече лягає щось важке. Холодне. Зайве. Здорова обручка. Та сама, яку я бачила не раз на руці Вікторії. Оця мадам настільки любить показову увагу, що готова ходити з прикрасами розміром із млинці.

Її тонкі пальці стискають плече й тягнуть назад. Туди, звідки я тікала. Туди, де чекає прірва.

"Дій! Бо все буде дарма!"

І я дію. З усієї сили врізаю двері плечем. Від удару тіло здригається, вібрація проходить крізь кістки.

Завмерли всі. Навіть повітря. А потім…

- Відпусти її.

Голос. Спокійний. Низький. З тією хижою владністю, яка передає наказ тілом, навіть не мозком.

Мірас. Стоїть за метрів сім, може більше. Не кричить - йому й не треба.

Двох слів вистачає, щоб Вікторія відсахнулася, ніби її смикнули електрошоком.

Позаду лютий подих адміністраторки. Десь далі сопіння старого, якому, мабуть, пробіжка загрожує інфарктом.

- Ви - звалили, — вимовляє Сахін, і за секунду обох уже немає. Випарувалися. Як дві тіні, яких ніхто тут і не хоче бачити.

Полегшення? Ні. Не сьогодні. Не зараз.

- Ти, - каже Сахін.

Я.

"У нас ще є шанс. Якщо зараз розвернутися, чкурнути, вдавати, що тебе тут не було…"

- Зайшла.

І тут мої ноги остаточно здаються. Зрадницькі. Безхарактерні. Замість того щоб тікати, вони чемно крокують туди, де чекає явна загроза...