Розділ 42

-  Ей!

Струшую головою, розплющую очі на максимум, ще секунду тому дивилася в одну точку, ніби гіпнозувала власну тінь у полірованому мармурі підлоги. Дзвенять фішки, ледь чутно шипить вентиляція, чіпляється за горло мікс парфумів, перегару й поліролю для дерева. І от це "Ей!" в’їдається мені у вухо, наче голкою.

Досі не вірю, що звертаються саме до мене. Може, до тієї блондинки біля рулетки? Може, до круп’є? Та ні. Погляд липкий, в’язкий, як пролитий на липень мед, зупиняється на мені.

-  Ви мені? - язик сам спотикається, а тон підводить: виходить не так здивовано, як хотілося б. І знову те "ви", наче на трасі - "пан", "клієнт", "замовник". В казино це слово звучить майже ритуально, але тут… цей персонаж, хоч і клієнт, та явно помилився з моїми функціями.

- Тобі, тобі, - навіть не намагається на "ви" переходити, слизький, мокрий від самовпевненості голос. Хоча б для пристойності, га? Бо сам по собі він десь утричі старший за мене. Такий собі дідусь у костюмі, де піджак якось чудесно тримається на тих зсутулених плечах, як прапор на іржавому держаку. - Ти якого біса так штучно посміхаєшся?

- Чому штучно? Ні, вам здалося, - рот відповідає, а мозок з затримкою усвідомлює, що за ним тягнеться. Та я й справді не контролюю цю функцію - "посмішка ввічливості". У когось міоклонні тики, а в мене - усмішка, підшита під шкіру, наче невдалий шов. Їм не здається це дивним? Це ж звучить і виглядає як божевілля - коли одна й та сама усмішка не злазить з обличчя без причини. Але ми ж наче в казино: блиск, дзвін металу, тонкі шкарпетки на товстих гомілках, блискучі туфлі, усмішки - теж частина дрес-коду.

- Тут буду я вирішувати - штучно, чи ні. Усікла?

Ага, звісно. Він вирішує. Тут, там, всюди, де на столі горою лежать його фішки. Пальцем тицяє, пальцем розмахує, пальцем собі Бог. Той нещасний піджак тримається на плечах, але на пальці видно все його життя: покручені суглоби, шкіра, тонка, майже паперова, нігтьова пластина з жовтим відтінком. Палець, який обпливає гнівом, як криве весло, що б’є по воді. І стільки в ньому гівна - в очах, у шепоті, у тих крихітних бризках слини на губах, що я сумніваюся, чи знайдеться хоч кілограм, виділений під щось позитивне.

- Так, - відповідаю, і ось це вже точно штучно. Поліроль для ввічливості. Хочеться плюнути в цю нахабну мордяку, дивитися, як мокра доріжка повзе по зморшках, як він судомно витирається носовиком. Можливо, тоді ця особа спуститься з небес на землю й усвідомить, що наявність грошей не панацея. Мають бути й людські взаємини, хоч трішечки людські. Або бодай тиша.

- І не пялься по сторонах! - відчувши, що я здаюся, він тисне далі, як продавець пилотяга, що встромив ногу у двері. Палець, той самий, летить до мене, ледь не в око. Я навіть бачу тремтіння - чи то від старості, чи від роздратування, чи від солодкого бажання когось принизити.

- Я не… - ковтаю, осікаюся. Сперечатися з цим гобліном - марно. Він не чує, він і не збирається чути. А ще - так, за мною грішок є: я справді кидаю оком на вхід. Вже механічно. Ніби від того зміниться щось у просторі. Ніби двері відчують мій погляд і відчиняться, щоб впустити його. Сахіна.

Чому? Та тому що простіше бунтувати проти цього Пердуна, ніж відповісти собі чесно, навіщо мені його - Міраса - бачити. То страх? То надія? То чиста дурість?

- Знову! - старий випльовує слово так, наче відгризає його від себе, і воно падає між нами, як фішка на зелене сукно: дзвінко, липко.

Серце одночасно з моєю п’ятою точкою підстрибує вгору. Якщо попа швидко знаходить під собою опору, то моторчик застрягає в горлі й тарабанить там так, що все тіло йде дрібними дрижаками. Я відчуваю власний пульс у вушній раковині. Тут шумно завжди, але зараз ніби хтось вимкнув загальний фон, залишивши лише моє серце. Тик-тик-тик. Якість звуку - студійна.

- Що? - вилітає рвано, як шепіт, як крик, який не дозволили. І я точно ловлю мікроінфаркт. А ви мені тут про повагу до старших не кажіть. Я поважаю старість, коли вона старість, а не вивіска для гидоти. Місце в тролейбусі уступаю, слово добре знайду, коли бачу, як бабця рахує копійки в черзі, обираючи між хлібом і молоком, і рука сама тягнеться заплатити за те молоко. Але цей мерзотник… Ух. Щоб він кожного разу потрапляв у найдовшу чергу в банку, а коли доходила до нього - технічна перерва. І так двадцять років поспіль. Амінь.

- Ти знову туди витріщаєшся! - він майже трясе мною, хоча не торкається. Слова - його пальці. І от уже він показує тим кривим нігтем у бік входу. Добре, що не в мене. Страшно не за себе - за всіх навколо. Зараз когось проткне словом.

- Ні, - кажу. Насправді - так. Згадала про Міраса і погляд сам вислизнув. Звідки мені знати, що старий такий зрячий, коли хочеться?

- Адміністратора! - крик свистить, як пробка з шампанського, тільки замість радості - липка увага залу. Кілька голів повертається. Кілька посмішок щезає. Чиясь рука зупиняється на півдорозі до ставки. Мої вуха стискаються до маленьких мушель - від сорому, від крику, від "особливого" ставлення, яке зараз вляпається в мене, як жуйка в підошву.

- Я вас слухаю, - з’являється Вікторія: чемний песик у людській подобі. Каблуки клацають швидко, як зуби застібки - точно, нервово. Її посмішка - та, рекламна, з білосніжними зубами й теплим нахилом голови, який не має жодного відношення до тепла. Старому вона вже готова запропонувати каву з подвійною пінкою і ще пончики до смаку. Мені - прочуханку та бомбончики: або краще не жуй, або жуй із закритим ротом.

- Ця дівчина не відповідає статусу елітного закладу! - пальцем в мене, у грудну клітку, у серце. З відстані, але влучно. Звук його голосу перекидає у мені щось дрібне й ламке: той самий настрій на всю зміну, що я вмовляла зранку себе зберегти.

Чорт. Чорт. Чорт. Цей палець приходитиме в кошмари: довгий, кривий, патякаючий. Я так виделку чітко не бачу під час вечері, як бачу його палець зараз. Роздратування як порошок, що кришиться в роті. Ковтати не можна, випльовувати - не дадуть.