Розділ 41

-  Привіт! - ввалилася я з порогу різкіше, ніж хотіла, і звук розпоров тишу.

Даніела здригнулася, але лише на мить: уже в наступну секунду її губи знову ковзнули бальзамом, нейтральним, тонким, як відмовка. Вона вичісувала поглядом власні кутики очей, перевіряючи, чи блиск сидить рівно, чи шкіра не видає втоми. Кидає короткий бік-глянець на мене, начебто між рядками: жива? ціла? цікава?

- О! На ловця! - простягнула вона руки, але не торкнулася. Віддзеркалення зіслизнуло з її зойку й зависло в повітрі. - Розповідай!

Дівчина зрушила з місця, і підлога відповіла їй коротким скрипом. Простір і так тісний - шафки, стіл, коробки з запасними колодками карт, пляшечки спирту, бавовняні серветки - все це, як реквізит сцени, де нам відведені ролі, і ми їх знаємо краще, ніж себе. Даніела підступає близько, ріже дистанцію зі звичним її нахабним шармом, а в очах - сяйво. Вогник. Пульс. Мені в першу мить навіть спадає на думку, що вона випила й тепер ловить слова, як бісер. Але ні - Даніела чіпляється за цю роботу зубами й хребтом. Не ризикує. Хіба що температура? Лихоманка? Занадто блискучі зіниці, шкіра на щоках тепла, волога. Чи то від хвилювання, чи від духоти?

- Що розповідати? - я вмощую легку посмішку, тонку, як лезо: завжди безпечніше щось казати, ніж мовчати. Спина шукає опори й знаходить дверцята. Холод металу. Мені раптом здається, що це не двері, а притиснута до мене чужа долоня.

- Що там на весіллі було? Як бос? Тобі сподобалося?

Вона просто вибухає питаннями. Голос у Даніели спіральний: починає весело, і непомітно тягне вглиб, у те, куди я йти не хочу. Наче зав’язує шовкову стрічку навколо зап’ястка. Ніби вона м’яка, а тягне сильно.

- Яке ще весілля? - автоматично віджартовуюся. Вмикаю режим "до зміни лишилось п’ять хвилин, треба прогріти голос". Але прогрів тут інший: він тремтить у середині, під ребрами, там, де серце й неспокій крутять собі вузли.

- Всі все знають, - Даніела закочує очі так професійно, ніби тренувалась на камеру. - То як?

- Все гаразд, - кажу і сама чую, як слово "гаразд" провалюється, як гумова кулька в яму. — Було… весело.

"Весело" на чужих весіллях це завжди евфемізм. Конкурси - так, особливо той, де нареченого фактично здали поліції під акорди "Гірко!". Сахіна, точніше. Його забрали швидко, ніби знімали вестерн: тіні в тінях, чужі руки, чужі посвідчення. Я досі не вирішила, що мене більше вразило - як його вели під поглядами гостей чи як легко потім відпустили, ніби тиск і крики, то лише декорація до чиєїсь великої гри.

- Ну так, чисто між нами, дівчатками, як він?

Даніела грає бровами, губами, голосними й приголосними - весь її арсенал би підійшов для сцени, де вона дістає з чоловіка зізнання або кредитну картку. Її кокетство як прихований кишеньковий ніж: ледь торкається, дряпає.

- Добрий, ввічливий, нормальний, - видавлюю, знаючи, що два з трьох - брехня, а третє - іронія. "Добрий" - не в тому сенсі. "Ввічливий" - як навчений. "Нормальний" - слово без нутрощів. Але їй потрібно щось зараз, як цукерка нервовому підлітку. А вона тисне, ніби вірила: спина до дверей не допоможе, вона зможе вдавити мене в холодний метал і витрусити деталі.

- Ну а так, ух?

Знаю цей "ух". Знаю повітря, яким його вимовляють. Достатньо, аби в коридорі зупинився перший-ліпший з наших клієнтів і повернув голову. Достатньо, аби я закусила губу з нервів. Вона, напевно, могла б підписати мирні договори між людьми, які не вміють говорити, але вміють дивитися. Так добре вона вклеює "ух" у чужі вуха.

- Нічого не знаю, нічого не було, - розводжу руками. Нехай я буду цією непоступливою, зіпсую їй запал - краще запал зараз, ніж кіптява потім. Я вся заливаюся жаром - від чола до колінних чашечок і маю от-от виходити до столу. Усміхатися. Ловити погляди. Відрізняти погану брехню від хорошого блефу.

- А де, до речі, бос? - вихлюпую питання, як воду з келиха, щоб змінити тему.

Це не просто цікавість. Коли я сьогодні вийшла з під’їзду, тінь на асфальті здалася мені товстішою, ніж зазвичай. Чорна машина стояла під деревом, п’ялася лаком у ранкове світло, як холодна риба і я шукала очима його профіль, навіть не задумуючись. Не знайшла. Водій усміхнувся, як вміють усміхатись люди, для яких посмішка службова інструкція. Відкрив двері, запропонував присісти, і ми поїхали сюди, до казино, м’яко ковзаючи через місто, яке ще не знало, який у нього сьогодні буде день. Я намагалася запитати. Водій відповідав не словами, а плечима. У його мовчанні було щось на кшталт "не знаю", але уточнене "мені краще не знати".

- Я тебе хотіла спитати, - Даніела зводить очі на мене, розширює їх так, що в зіницях видно відблиск лампи. Вони у неї великі, наївні й тому небезпечні. Бо за великими очима часто ховаються дуже конкретні наміри. - Якщо ти там щось… ну ти розумієш.

- Не знаю, - повторюю, бо це єдина правда, яку я собі дозволяю. Його не було в машині. Не було в кабінеті. Не було у звичних надламаних тінях на стінах коридору. Як зник учора, так наче хтось витер ластиком.

- Якщо справді не знаєш, - вона грає поглядом, провести ним по мені, ніби пальцем, шукаючи, де шкіра тонша, де слово прорве, - значить, на розбірках.

- Тобто? - слово зрізається. Дівчина каже це так буденно, як кажуть "на перерві" чи "в туалет". Частина мого мозку не встигає перебудуватися: розбірки - це не наші речення, це їхні. Але її голос не зупиняється.

- Аріанно, ти ж не маленька дівчинка, - Даніела ляскає мене по плечу. Легко, майже лагідно, й у цьому ляскові - обіцянка мовчати. - Це казино - красиво, блискуче, чотки на склі. Але справжні гроші роблять не тут. Це ми з тобою зарплату називаємо "гроші". Він обідає сумами, які нам сняться. От і все. Давай, пішли працювати. Заробляти ці сльози в цьому великому океані.

Вона говорить про океан, а мені здається, що ми в підводній печері. Повітря густіє. Я відчуваю, як сорочка під пахвами вбирає нервовий піт і прилипають лопатки до матеріалу.