Розділ 40

Я приїхала в універ і ще довго не наважувалася зайти всередині. Довкола — ранковий шум: голоси студентів, скрип дверей, далекі сигнали транспорту. Але в моїй голові крутилося одне й те саме питання: хто приходив, кого вони шукали й що це означає для мене. Ми звикли до звичних побутових конфліктів, до чужих драм, але сьогодні все відчувалося по-іншому, як ненадійний візерунок, що готовий розпастися на очах.

Я вийшла з машини й крок за кроком пішла до входу. Рука тремтіла, коли я діставала пропуск. В середині університету було людно: хтось сміявся, хтось поспішав, хтось вмовляв співрозмовника. Дещо приземлене й буденне і водночас я відчувала, як кожен звук дряпає по нерву.

План був простий: піднятися на другий поверх, знайти Катю й просидіти на парі. Але я ледве встигла поставити ногу на першу сходинку, як різкий ривок відніс мене назад. Холодна і неприємна сила схопила за зап’ястя.

Я запищала — чи, точніше, завищила, рвучко намагаючись вирватися. Але відчуття опору не було схоже на жарт. Мої губи рухалися, але від них відразу прикрили рот — чоловіча долоня, жорстка, але при цьому знайома.

— Та тихіше ти, чого ти так волаєш? — прошепотів хтось поруч, і в голосі не було знущання, тільки напруга.

Я застигла. Знайомий тембр розбив на друзки весь мішок страхів, що таївся в мені. Погляд упав на обличчя і серце, яке ще хвилину тому билося ніби барабан, рвало на шматки від протилежного почуття.

Переді мною стояв Денис.

Я не стримала і вдарила його, стиснувши кулаки й штовхнувши з усієї сили. Він відскочив на крок, але в його очах не було страху — там тільки тривога й незручність.

- Ти зовсім ідіот?! - випалила я, голос був максимально хриплий від напруги. - Якого ти мене так лякаєш?!

- А ти чому так кричала? - відказав він, натягаючи маску холодної байдужості. - Свідків мені не треба.

Я важко дихала, відчуваючи, як кров у висках булькає. Денис стояв близько, занадто близько.

- Що тобі треба? - прошипіла я. - Чи ти з грошима приперся? Совість прокинулася?

Він мовчки стояв, немов рубіж, що хитнувся. Я бачила, як його очі шукають вихід, але не знаходять.

- Я ще розбираюся з цим питанням, - відповів він, і в голосі проскочила нервова нотка.

- Не поспішай, - відрізала я. - Часу в тебе - повно.

Денис втрутився більш наполегливо:

- Ти зробила те, про що я просив?

Я підняла брови, не розуміючи, чи це жарт. Серце стискалося в кулак від звичайного сум’яття: чому в мене питають такі речі, чому вони пов’язані з ним? Я не знала, чи слухав він розмови в казино, чи це просто чергова чутка.

- Ти слухав розмови в казино? - випалила я. - Є якась важлива інформація?

Денис усміхнувся криво, ніби відповіді не існувало.

- А ти як, Дениско? — загралась я, щоб загнати страх якомога далі. — Як справи? Голова болить? Чи ти десь не вдарився?

Він огризнувся, наче вжалений:

- Ти не розумієш? Нам потрібна на нього інформація, щоб тебе врятувати.

У мене відклонилась нервова усмішка. "Врятувати" — це слово звучало, як поклик, що несеться крізь час. В ньому було щось від обіцянки й від погрози одразу.

Я зробила крок назад, штовхнувши його ліктем, але руки в мене ще тремтіли.

— Ти серйозно? — запитала тихо. — Хто "він" для тебе? І чому я повинна довіряти тобі?

Денис мовчав кілька секунд, немов зважував слово, і потім вимовив:

— Я не прошу довіри. Я прошу, щоб ти зробила, як я сказав. Це за твоє життя.

У його голосі не було крикливої рішучості — там був голос людини, яка й сама мордується вибором: рятувати чи рятуватися, діяти чи чекати. І це робило його одночасно небезпечним і жалюгідним.

Я відчула, як з-під серця виривається кволий сміх — сміх людини, яка більше нічого не може зробити, окрім як намагатися жартувати з болю. 

- І що саме ти хочеш? - пошепки, ледь чутно.

Він підійшов ще ближче, але не торкався. Біля мене пройшли студенти — ні про що не здогадуючись, ніби на сцені грають інші актори.

— Є список імен, — сказав Денис тихо. — Ми повинні знати, хто з тих, кого він знає, може щось розповісти. Хто може допомогти.

Я відчула, як у грудях щось похололо. Список. Імена. Зв’язки, яких я не хотіла мати.

— Я не стану твоєю картою, — сказала я суворо. — Я не хочу в це вв’язуватися.

— Ти вже вв’язана, — відповів Ден, і це було не запитання.

Десь всередині мене зашипіло: прихований ген страху, що з’являвся кожного разу, коли хтось згадував його ім’я. Я затаїла подих і згадала крики в під’їзді, запах горілки, чоловічі танці зі скандалом.

— Ти ж кажеш, що нас хочуть захистити, — прошепотіла я ледве чутно. — То зроби щось конкретне.

Його очі блиснули, але видно було, що і в нього не було повного плану. Він лише мав намір і це вже щось.

— Я знайду тих, хто може допомогти. Але мені потрібен твій дозвіл, щоб потихеньку витягти інформацію. Ти скажеш, з ким говорила, кого бачила, і я зрозумію, куди рухатись.

Напруга піднялася, мов гарячий пар, який обпікає шкіру. Я відчула свої кістки, що тремтять, і раптом зрозуміла: це не лише його гра — це гра, де кожен крок може стати останнім.

— Добре, — видихнула я, говоривши проти власної волі. — Але тільки тому, що інакше я просто стояти не зможу.

Денис кивнув, і його щоки на мить пом’якшали. Він випустив мою руку.

— Я почну сьогодні, — сказав він. — Будь обережна.

Я кивнула і повільно піднялася далі. Сходинки під ногами скрипіли, як волосся на шиї. Коли я повернулася, Денис вже зник у натовпі.

У серці залишився такий же гул, але тепер до нього додалася ще одна дрібка — крихітне, холодне відчуття, що доля невблаганно підказала свій рахунок.