Розділ 39

Я стояла, втупившись у двері, і не могла поворухнутися. Серце билося так сильно, що кожен удар віддавався у вухах, наче гуркіт барабана. І тоді сталося те, чого я не чекала.

Раптом за дверима пролунало не шкряботіння і не чужий стук, а різкий, верескливий жіночий крик:

- Та пішов ти, скотино! - і гуркіт, ніби щось важке вдарило об сходи.

Я здригнулася, але не витримала - притулилася оком до вічка. У ту ж мить переді мною розгорнулася сцена, що скидалася на дешевий спектакль, але моє тіло відреагувало на неї так, ніби я опинилася на полі бою.

Сусідка виглядала, як фурія. Вона буквально викидала з квартири чоловіка, сипала на нього прокльонами, а речі летіли слідом: спершу сорочка, потім черевик, потім цілий пакунок зі шкарпетками. Чоловік, п’яний, червоний, спотикався, але не йшов, а волав щось своє у відповідь. Його голос був хрипкий, злий, як гарчання.

- Вали звідси, кажу! - кричала жінка, і її обличчя перекривлювалося від люті.

Я не могла відірватися. Стояла і дивилася, як у вічко театр перетворюється на бійку. У під’їзді жовте світло лампочки моргало, ніби підтакувало кожному крику. 

Моє серце почало відпускати лише тоді, коли я усвідомила: це не до мене. Це не Мірас. Це просто сусіди. Їхні голоси були реальні, зрозумілі, звичні. Це банальна побутова війна, яку, мабуть, чули вже всі мешканці будинку. Але чомусь моє тіло не погоджувалося заспокоїтися. Піт стікав по спині, ноги були ватяні.

Я відлипла від дверей, зробила кілька кроків назад і, наче втомлена після марафону, впала на ліжко. В очах ще стояло світло лампочки, а в голові - чужі крики. І між ними, мов тінь, звучав його голос: "Йди й спи".

Я намагалася вдихнути рівно, але легені не слухалися. Закрила очі, відкрила - однаково. Кімната здавалася чужою, а тіло моє наче після побиття. Я переверталася з боку на бік, але сон не приходив. Лише під ранок мене знесло. Не тому, що стало легше, а тому що організм сам вимкнувся.

Сни були уривчасті, яскраві й страшні. Мені здавалося, що двері відчиняються, і він заходить. Потім що знову ті крики з під’їзду, але вже в моїй кімнаті. Я прокидалася кілька разів, але засинала знову, бо не мала сил боротися з власним мозком.

А коли задзвонив телефон, я підскочила так різко, що мало не злетіла з ліжка. Екран світився яскравим прямокутником, і від цього світла мене вдарило в очі.

- Алло?.. - мій голос був хрипкий, зламаний.

- Ти де? - почувся шепіт подруги. - Тебе нема на парах. Тебе шукають…

Я завмерла. Подруга говорила швидко, але тихо, ніби боялася, що хтось підслухає. Її слова вдарили в мене, як крижана вода.

- Хто… шукає? - прошепотіла я.

- Я не знаю. Тут підходили, питали… - її голос тремтів. - Кажи, де ти?

Я стиснула телефон так, що пальці побіліли. У голові закрутилася карусель: «Він? Його люди? Це випадково? Це щось інше?» Кожна думка була, як удар у скроню.

І тоді сталося дивне. Перший імпульс, перша блискавична думка була не втекти, не викликати поліцію, навіть не сховатися. Ні. Перше, що майнуло в моїй свідомості: написати йому. Подзвонити йому. Щоб він приїхав. Щоб він вирішив.

Я відчула, як усередині мене холоне. Чому саме ця думка? Чому саме він? Учора його рука стискала мене, наче кайдани. Учора його слова були наказами. Учора я боялася навіть подих зробити поруч. Але сьогодні, коли в голові вибухнула паніка, мозок чіплявся за нього, як за єдиний захист.

Я вже взяла телефон двома руками. Пальці самі шукали його номер, але я зупинилася. Подивилася на екран. Серце калатало, як скажене. І я зрозуміла: якби він зараз відповів, я б не змогла сказати нічого. Я б просто мовчала, і він би це зрозумів.

Я стиснула руку в кулак, так що нігті впилися в долоню. Телефон вислизнув і впав на ліжко. Я відвернулася, закусила губу до крові й заплющила очі.

"Ні. Я не можу. Я не повинна".

Але всередині звучала інша правда. Підсвідомість уже вирішила за мене. Там, у найглибших шарах страху й пам’яті, він стояв як щит. Жорстокий, небезпечний, але єдиний, хто міг би зупинити ще більшу небезпеку.

Це лякало мене ще більше, ніж крики за дверима. Бо я розуміла: я починаю жити не своїм життям. І навіть не своїми страхами. Мозок уже зробив вибір. Але цей вибір — не мій. Це його вибір, вшитий у мене, як чужа програма.