Розділ 38

- Так що… повертаємося на весілля? - на диво спокійно спитала я, хоча всередині все стискалося, як від льодяної води.

Ці слова вирвалися з мене так швидко, що я навіть не встигла їх обміркувати. Чесно кажучи, мені байдуже було куди йти. Хоч на весілля, хоч у готель, хоч у нічне кафе — аби тільки не залишатися з ним наодинці. Там, у натовпі, серед чужих голосів і галасу було безпечніше. Тут, біля нього, повітря здавалося задушливим.

- Яке, бля, весілля? - відрізав він.

Його голос розсік тишу, наче ніж. Мене аж здригнуло. Я відчула, як у грудях знову піднялася хвиля тривоги, наче невидима рука стискає моє серце.

Мірас навіть не дивився на мене, просто повернувся до Раміра, а в голосі зазвучала крива іронія:

- Вітаю, друже, що знайшов собі головняк на свою долю.

Я відчула, як його погляд ковзнув по мені, і цього вистачило. Натяк був зрозумілий без слів: для нього жінка - це проблема, тягар, головняк. Його усмішка не мала нічого спільного з веселістю. Вона була, як удар батога.

- На сьогодні веселощів вистачить, - додав Сахін холодно. Вже якось без нас далі.

Я хотіла заперечити. Господи, як я хотіла! У горлі стояв клубок, який не давав дихати: я ж навіть нормально не поїла, тільки й встигла, що кілька ковтків шампанського та дрібку закуски. Хотілося сказати, що я голодна, що хочу назад, що там мої речі, там люди, там музика, хай навіть фальшива й напружена, але все ж не така страшна, як ця мертва тиша поруч із ним.

Але я промовчала. Бо знала: ще одне слово і Мірас Сахін вибухне. Замість цього я прошепотіла, майже беззвучно:

— Вітаю ще раз…

Рамір глянув на мене. На його обличчі з’явилася тінь усмішки, але в очах читалося зовсім інше. Я виразно почула цей безмовний меседж: "Я тобі не заздрю, дівчинко". Знову ця фраза. Тепер промовлена одним лише поглядом.

А тоді Сахін схопив мене за руку. Сильно, різко, так, що я ледь не скрикнула. Це не був жест підтримки чи ніжності — це було володарське: "ти моя". Я навіть не встигла сама зробити крок - він потягнув мене до машини, немов я була річчю.

Салон зустрів мене запахом бензину й холоду. Я сіла, втупившись у власні руки, щоб він не бачив, як вони тремтять.

Дорога розтягувалася нескінченно. Ліхтарі за вікном миготіли, мов удари пульсу. Мої думки носилися хаотично: "Чому я тут? Чому їду з ним? Чому не сказала ні? Чому не втекла?"

Я нарешті наважилася підняти очі й прошепотіла:

- Чому ти думаєш, що це через мене? Чому вважаєш, що винна я, що тебе засадили? Хоч і ненадовго, але ж…

Він різко повернув голову. Його погляд був таким важким, що мені стало фізично боляче.

- Посиди мовчки, - ледве не рикнув. - Не зли.

Я відчула, як у животі все стиснулося в тугий вузол. Мене наче втиснуло в сидіння.

Далі ми їхали мовчки. Тиша була нестерпною. Я ловила себе на тому, що чую кожен звук: гуркіт двигуна, шурхіт шин по асфальту, власне серце, яке билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Кожен рух машини здавався ударом.

Я не знала, що страшніше: його мовчання чи його слова. Бо мовчання було схоже на відкладене покарання.

І лише коли у вікні з’явився мій будинок, я відчула, як мене накриває хвиля полегшення. Я ледь не розплакалася від радості: ось же він, мій притулок, мої двері, мій захист.

Але Сахін зруйнував усе одним реченням:

— Йди й спи.

Я застигла. Усвідомила, що справді збиралася так і зробити: піти відразу до себе, замкнути двері, впасти на ліжко. Але його слова прозвучали як наказ. І від цього всередині все обурено піднялося. Наче тіло відмовлялося підкорятися.

Та я все одно вийшла. Все одно пішла. Крок за кроком, немов по тонкому льоду.

Я зачинила двері й сперлася на них спиною. Серце билося так гучно, що я була певна: якщо хтось стоїть у коридорі, він точно почує цей скажений стукіт у моїх грудях. Я намагалася зробити вдих — глибокий, рівний, але легені ніби відмовлялися працювати. Повітря було густе, важке, з металічним присмаком страху.

Кімната навколо виглядала звичною — моя сумка на стільці, розкидані книги, чашка на підвіконні, яку я так і не вимила. Але все це вже не здавалося "моїм". Кожна дрібниця сприймалася чужою, ніби я потрапила в декорацію, де граю не свою роль.

"Йди й спи" — відлунював у голові його голос.

Ні. Після цього наказу я не могла навіть торкнутися ліжка. Усередині все пручалося: я не іграшка, я не рабиня, я не маю слухати. Та що з того? — саме зараз я сиділа тут, у тиші, і знала: якби він зайшов, я б і слова не змогла сказати проти.

І тоді я почула звук.

Спершу тихий - ледь помітне шкряботіння. Наче хтось повільно проводив нігтем по дверях. Я завмерла. Усі м’язи стиснулися, як пружина.

"Мені здалося. Просто здалося. Сусіди, може, хтось пройшов повз…"

Але звук повторився. Тепер виразніше. Тяжче. Наче у двері тихо, але впевнено стукнули.

Мене кинуло в холодний піт. Я намагалася переконати себе, що це випадковість, що нічого нема. Та тіло не слухалося — шкіра вкрилася мурахами, дихання стало уривчастим.

Я зробила крок уперед, намагаючись віддалитися від дверей. Але саме тоді почулося гупання. Чітке. Регулярне. Хтось уже не шкребе й не торкається випадково. Хтось б’є.

Я закусила губу так сильно, що відчула присмак крові.

"Не відчиняй. Тільки не відчиняй…"

Я хотіла втекти в спальню, сховатися під ковдрою, як дитина, яка вірить, що тканина може врятувати від чудовиська. Але ноги не слухалися. Я стояла на місці, втупившись у двері, мовби від погляду залежало, чи вони витримають.

І тоді він - крик. Чоловічий, хрипкий, повний злості.

Він розітнув ніч, мов ніж. Я здригнулася всім тілом. Мене трусило так, що зуби ледь не цокотіли. Я не розібрала слів, лише інтонацію: загрозу, розпач, п’яний шал чи справжню лють - байдуже.

Зрозуміла тільки одне: сьогодні я не засну...