Розділ 37

Музика ще грала, але вже не було тієї легкості, що кілька хвилин тому наповнювала залу. Весільний марш здавався віддаленим відлунням, загубленим у просторі, наче хтось забув вимкнути програвач у порожній кімнаті. Люди навколо ходили колами, перешіптувалися, дивилися одне на одного - всі в однаковому здивуванні, всі в однаковому ступорі. Я стояла серед них, і мені здавалося, що ноги приросли до підлоги.

Наречена… Боже, як же вона виглядала. Її сукня ще сяяла білизною, але сама вона стояла на одному місці, згорблена, як маленька дитина. Фата збилася на бік, на губах тремтів залишок усмішки, яка вже давно зникла. Вона дивилася перед собою широко розплющеними очима й навіть не кліпала. В очах - паніка, у руках - порожнеча. Вона раз по раз простягала пальці вперед, ніби намагалась намацати опору, але все вислизало. 

А наречений зник. Просто підскочив від столу, обмінявся коротким словом із якимось чоловіком і побіг у напрямку виходу. Хтось із гостей кинув йому вслід:

- Куди?

- У відділок, мабуть! - відгукнувся інший, але в голосі звучало більше здогаду, ніж впевненості.

Я залишилася стояти, розгублено стискаючи долоні. Моє серце билося так, що віддавало болем у скроні. "Відділок? Сахін?.. Він там? Він справді там?" - думки перескакували одна на одну, не даючи скластися в чітку картину. І в голові лунала одна абсурдна, але вперта ідея: я теж мушу їхати.

Я намагалася переконати себе, що це нерозумно. Що я тут ні до чого, що це не моя справа, що я повинна залишитися. Але щось усередині тиснуло, вимагало: "Їдь. Ти мусиш бути там. Хоча б продемонструвати йому, що він не один". І вже за хвилину мої пальці набирали номер таксі.

Машина приїхала швидше, ніж я встигла остаточно все зважити. Дверцята клацнули, і я сіла всередину, відчуваючи, як шлунок стискається. Водій кинув на мене короткий погляд у дзеркало - напевно, помітив мою блідість, але нічого не сказав. І добре. Бо якби він почав питати, я б, мабуть, розридалася просто тут, на сидінні.

Дорога здавалася нескінченною. Ліхтарі тягнулися рядами, миготіли, як пульс, і я відчувала, що кожна секунда збільшує мій страх. В голові крутилися фрази:
"Навіщо я туди їду? Чим я допоможу? А якщо він навіть не захоче мене бачити? А якщо…"

Я кусала губи так сильно, що відчула присмак крові. Думки плуталися, серце раз по раз зупинялося від паніки. Я уявляла його: холодний погляд, різкі рухи, але в кайданках. Не можу… не можу уявити його у кайданках.

Коли таксі зупинилося біля відділку, я ще кілька секунд сиділа нерухомо. Двері поруч відчинилися - мене підштовхнули вигуки на вулиці. Люди збиралися натовпом, перешіптувалися. Я вийшла й почула уривки фраз:

- Кажуть, серйозно…

- Та ну, це жарт?

- Його підозрюють у зґвалтуванні…

Я спершу відмовилася вірити. Мозок відкинув ці слова, як чужу нісенітницю. Але повтор "зґвалтування" вдарив у вуха, як сирена. І світ на секунду завмер.

"Зґвалтування? Він?" - думка розколола мене навпіл. У голові миттєво зароїлися сумніви. Для чого йому це? Сенс? Він же той, якого хоче кожна. Йому не треба силувати - навпаки, жінки самі ладні йти за ним. Але… а якщо все ж? Якщо він такий, як про нього шепочуть? Якщо… я помилялась?

Мене затрусило. Я не знала, що думати. Я не знала, що відчувати. Сумніви, як чорні птахи, розліталися й знову сідали в моїй голові.

Двері відділку розчинилися різко, наче вибух. І він з’явився. Сахін.

Не просто вийшов - вирвався. Його кроки били по землі, як удари молота. Погляд темний, гострий, настільки пронизливий, що люди навколо відступили самі собою. І він одразу побачив мене.

Я відчула, як ноги втратили силу. Його очі вп’ялися в мене, і все навколо перестало існувати. Лише цей погляд, у якому було стільки злості, що він міг розтрощити мене на місці.

- Тобі пощастило, що ти тут, - промовив нарешті. Голос різонув по нервах, наче ножем. - Інакше…

Він не закінчив. Але мені й не треба було. Бо я зрозуміла: це "інакше" страшніше, ніж будь-які слова.

- Але й так не буде добре, - додав він тихо, але ще небезпечніше. - Бо я все одно опинився тут… через тебе.

Слова впали на мене каменем. 

"Через мене?" — я відчула, як повітря перетворюється на свинець. Він не пояснив, не розтлумачив, але цього й не треба було. Бо в його голосі звучала не просто злість, а вирок.

Мірас різко розвернувся. Його кулаки врізалися в дерева біля дороги. Тріск кори луною прокотився всередині мене. Це було так, ніби він бив не дерево, а моє серце. Кожен удар - біль у мені.

Поруч із ним ішли ще двоє. Я впізнала одного - Раміра. Його погляд ковзнув по мені, і в ньому не було ні злості, ні співчуття - лише якась дивна холодна констатація:

- Я тобі не заздрю…

І вони пішли. А я залишилася стояти.

Навколо все продовжувало рухатися. Хтось виходив із відділку, хтось заходив. Хтось говорив телефоном. Хтось ішов собі далі, ніби нічого не сталося. А я стояла, мов прибита до місця.

Мені хотілося кричати, але голос зник. Хотілося бігти, але ноги не слухалися. Хотілося зникнути, але світ тримав мене тут, у цій миті.

"Як так? Чому знову? Чому знову я у позі, з якої він має владу? Чому щоразу саме він ставить мене на коліна - не руками, а самим фактом своєї присутності?"

І найстрашніше - я не знала відповіді.

Тільки відчувала: від цього моменту все стало ще небезпечніше...