Розділ 36

Сахін

***

"Знову" - сказав я беззвучно, щоб почути, як слово падає на бетон. Знову. Це слово має смак іржі. Я колись клявся собі, що не повернуся. Клявся гаряче, переконано, як клянуться люди, які не уявляють, що світ гнучкіший, ніж їхні наміри. Клятви - це таке: коли думаєш, що керуєш майбутнім, а насправді лише пишеш красиві речення в голові.

Перший раз я "сидів" не тут і не так. Тоді ще було смішно. Ми були пацанами з магнітами замість мозків: тягнуло на дурню. Увечері жарко від асфальту, сперте повітря під дворами, нескінченні розмови про "пацанське", пусті понти. Компанія була строката: один вічно з відбитими кісточками пальців, інший з очима, що завжди бігали, третій талановитий до біди, бо міг відкрити будь-який замок скріпкою. Я теж щось умів - грати сміливого краще за інших. Це було моє ремесло: зробити перший крок, щоб решті було не соромно відступити.

Того вечора ми вирішили "покататися". Смішне слово - покататися. Ніби це карусель. Насправді вкрасти розвалену "ластівку", що стояла біля під’їзду, облізла, з побитим крилом і наклейкою "Дитина в машині". Ми залипли на ключі, про які хтось із "наших" знав, де лежать. Далі все як у кіно третього сорту: шепіт, тупотіння, шурхіт курток, тонкий дзвін металу, коли нарешті провертаєш і щось під капотом клацає так, ніби погоджується.

Ми виїхали за двір, і тепер мені смішно навіть те, як ми раділи. Як дурні. Обвішалися цим відчуттям "можна все".

Дорога миготіла жовтими лампами, вітрове скло дрібно тремтіло, і в тому тремтінні було наше серце. Ми кричали у вікна щось дурне, ми сміялися над перехожими, ми були великими. А потім, як це часто буває, щось мале зіпсувало картинку: сирена вдалині, перший холодний укол у живіт, друга, ближча сирена, спітнілі долоні на кермі. Ми повернули не там, де треба, і замість "покататися" вийшло "перекантуватися" у відділку до ранку.

Тоді я вперше почув, як закривається за тобою двері не твого дому. І перший раз доторкнувся до цієї "правди" - холодний метал, чужий погляд, що дивиться крізь тебе, ніби ти фрагмент проблеми, а не людина. Перший раз пахне особливо гостро: адвокат, котрого оплатили батьки; мати, що не говорить, а лише стоїть із руками, складеними так, наче молиться невідомо до кого; батько, в якого стислий рот і камінь замість голосу. Я пам’ятаю, що тоді я сидів і думав: "Ніколи більше. Ніколи". Бо тоді було соромно. Соромно. Чесно. Не за вчинок, дивно, ні. За те, як виглядаєш у чужих очах: муляж "крутого", що раптом став маленьким.

Потім ми виросли. Ми навчились робити дурню не так очевидно. Навчилися говорити правильно, мовчати вчасно, пересувати фішки на дошці, де інші навіть не знали, що йде гра. Я теж навчився і навчився добре. Але клятва про "ніколи" сиділа в мені, як виразка: варто зачепити й пече. Тому я обходив місця, де пахне металом. Я обходив, щоб не згадувати свій "перший раз". Я будував себе так, ніби минулого взагалі не існує. А воно, виявляється, любить отак - нагадати.

Смішно, але зараз мені не страшно. Страх - це коли ти розумієш конкретну небезпеку. А тут інше: нерозуміння. Мені гидко не знати "за що". Мене злить, що моїм ім’ям рухають як чужою фішкою. Мене заспокоює лише ритм: я рахую удари серця, стукіт кроків у коридорі - лівий, правий, пауза, скрегіт ключа, чиїсь голоси, що тягнуться, як гумка. 

Двері клацнули, як постріл у тирі, і на порозі став мій адвокат. Він умів входити так, ніби повітря чекає саме на нього. Костюм лежав як друга шкіра, туфлі блищали, тека виглядала з-під руки, як продовження його ліктя. Я бачив його очі - ті, що міряють ситуацію швидко і точно, відразу оцінюючи, де витратити слова, а де просто оформити папір. Він побачив мене й ледь-ледь кивнув. Наче ми зустрілися в офісі, а не в камері.

- Ну що, Сахін, покатався? - усміхнувся кутиком губ, сідаючи навпроти. У нього завжди так: спершу маленький укол гумору, щоб перевірити, чи ти "живий".

- Як бачиш, - кажу. - Сам не второпаю, за який чорт я тут.

- То й розберемося, - відповів просто.

Він не любив обіймів, жалю, довгих утішних промов. Його "розберемося" зазвичай означало: "Я вже бачу шляхи". І водночас - "зніми з мене зайву емоцію, вона мені заважає працювати". Мене це влаштовувало. Ідеальна співпраця. - Що було? Яка версія?

- Точно не скажу. Підозрюю, що придушив одному покидьку самовпевненість. Пику підрихтував. Він лип до моєї дівчини. Ну як лип...

Якби справді лип, то мене б тут не було. Ну точно не з подачі того виродка. Бо він би попросту не міг говорити. Та і писати заяву. Та і загалом - дихати...

- І все? - він підняв брову.

Не "засуджую". Не "схвалюю". Просто "і". Яке звучало як "всього-на-всього"?

- Та й сам в шоку, - кажу. Не віриться, що той сцикун узагалі побіг у поліцію. Він же з тих, що скиглять, але мовчки ховаються.

Адвокат кивнув. У нього кивок - як кома: "записав, ідемо далі".

- Добре. Якщо мова про бійку, то це легко. Весілля, алкоголь, нерви, - він загинав пальці, ніби рахує стандартні пом’якшувальні. - Можемо намалювати рамку: провокація, оборона, свідки, які кажуть, що він чіплявся. Тут нема підстав тримати тебе навіть на ніч.

Я відчув, як у мене опускаються плечі - на міліметр, не більше. Маленьке полегшення як ковток води. 

- Сядемо на зустріч зі слідчим, - сказав адвокат. - Я одразу заявлю, що підстав для тримання немає, що обставини конфліктні, що немає загрози, що ти не будеш переховуватися. Вони люблять ці слова: "немає загроз". Розповімо про мир і дружбу, отримаємо розписку і ти вийдеш. На завтра підшукаємо свідків, відео з банкетної зали, покази персоналу. Але це вже після.

- Піде, - відповів я. - Тільки, - я затнувся. Ненавиджу, коли всередині з’являється незримий камінь, що заважає словам проходити, - тільки я не розумію все одно. За що саме так швидко? Вони ж мене поклали обличчям у землю, як бомбу, що от-от рвоне.

- Нерідко "для враження", - хмикнув Рома. - Або хтось із гостей, можливо, був впливовий і "покликав друзів". Не переймайся. Немає предмета - немає справи. Бійка не те, за що тут тримають. Хіба були травми? Ніж? Пляшка в голову? Щось…