Розділ 35

Сахін

***

- Чуєте, пане наречений, ґречно перепрошую та прошу вас виділити мені пару хвилин, - хапаю Рама за руку, і мій дотик різкий, ніби я щойно загасив цигарку об край столу. Розвертаюся до його потеряшки, цієї тендітної Аніти, яка стоїть, немов її хтось припнув невидимою линвою. - З вашого, мадам, дозволу. Гаразд?

Вона не киває. Вона не говорить. Вона просто дивиться. Очі в неї великі, наче вона їх занадто довго тримала широко розплющеними перед дзеркалом, і тепер повікам соромно змикатися. Дивиться не на мене - на Рама. Наче боїться, що якщо кліпне, то він зникне, а з ним і така собі псевдореальність, зліплена нашвидкуруч із мережив, шампанського та чужих усмішок.

- Щиро вдячний, мадам.

Рам тягне повітря носом, а по кутках його очей ходить сміх, ховається й виглядає з-за шторок. Цей придурок мовчить - дає мені простір, бо знає: якщо я вже взявся за спектакль, то доведу його до аплодисментів або до грюкання дверима. І поки він насолоджується переляканим поглядом своєї Аніти, я відчуваю, як десь під ребрами щось дрібно тремтить - хижа радість і чиста лють, змішані, як дешевий коктейль у пластиковому стакані.

- Сах, ти якого мені наречену лякаєш? - Промовляє Рам, а сам ледве від сміху не пирскає, настільки потішне звірятко притягнув під вінець, і не може йому нарадуватися.

- Я так викупаю це її базові налаштування, - адже вона не тільки на мене з підозрою поглядає. Сьогодні все навколо вводить дівчину в явний ступор, і навіть не знаю скільки заплатив Рам працівниці РАГСу, щоб та проігнорувала переляканий погляд нареченої та зафіксували цей шлюб офіційно. - Скажи краще інше - я тобі вже не друг? У наших відносинах пішла тріщина?

- Тріщина давним-давно у твоїй хворій голові, друже, - відрізає кореш легко, як професійний тенісист відбиває подачу: з розрахунком, з насолодою.

Мені подобається ця гра. Мені подобається, що ми обидва знаємо правила, але кожен робить вигляд, що грає вперше.

- Ні, ну реально, чого ти не сказав, що твої інтереси кардинально скрутилися і тепер ти по монашках? - підкидаю жару, як дров у мангал. Нехай іскри летять.

Рам хмуриться. Тут у нього тонка шкіра - він не визнає, що щось може виглядати жалюгідно. Його тіньова гордість веде свій список: не визнаватися, не перепрошувати, не відступати. А я цей списочок читаю без окулярів.

- По яких ще монашках? - ріже бровою.

- А де ще ти це чудо відкопав? - розвертаюся до Аніти. Вона не рухається. Вона як картинка на листівці. Руки склала так, ніби молиться, хоча, певно, не знає, до кого саме. - Явно в монастирі. Того і питаю: як давно проблеми з імпотенцією? Ти не соромся, скажи.

- Ти поможеш? - не чекає поки я договорю, різко перебиває Рам, так відрубує, що аж повітря клацає. - На власному досвіді щось порадиш?

- Як бачиш, проблем немає.

На відміну від головної героїні сьогоднішнього свята, моя мала почуває себе куди комфортніше. Вона ходить із келихом, як королева з віялом, зупиняється біля столу з десертами, щось кидає дітлахам, що бігають за аніматорами, навіть сміється. Щиро. Вона хоче відпрацювати борг - я бачу й чую, як у ній стукає цей метроном слухняності.

- Бачу, ні сорому, ні совісті, - прищулюється Рам, наче прицінюється до мого сьогоднішнього образу. - Дай вгадаю: це ти їй вибирав сукню? Дуже вже схоже на твій почерк.

Провожу очима по моїй малій. Так, сукня - моя рука. Лінія спини відкрита рівно настільки, щоб думки в чоловіків збивалися з такту. І я не соромлюся цього свого підпису - ми прийшли сюди не ховатися.

- До речі, якраз про це я й хотів поговорити, - повільно повертаюся до товариша, і моя усмішка зникає, як світло, коли вибиває пробки. - А хто всі ці пасажири навколо? Що це за масовка?

Чути крихітний сміх на правому фланзі - якась дівка прикриває рот рукою, з вишневим манікюром, що скрипить по зубах. На лівому фланзі дядечко з пузом, як бочка з медом, закидає в рот черговий бутерброд й крутиться так, щоб не пропустити жодної фрази: любитель гарячих новин і холодної закуски.

- Офіційно - друзі та родичі, - Рам обводить поглядом навколишніх, і я бачу, як він кайфує від масштабів власної ідеї. Оркестр на невеличкій сцені, ледь осяяній теплими лампочками; фотозона з трояндами, столи з білими скатертинами, які вже встигли заплямити малиновим соусом. - Неофіційно - любителі халяви та гарячих новин.

- Окей, - киваю, бо не задля того я його сюди витягнув, - щоб ти знав: одного любителя халяви я чемно попросив відправитися додому.

- Наскільки "чемно"? 

Не те щоб Рам хвилювався за долю бідолахи, просто в нього язик чухається - йому цікаво, як я це зробив.

- Жити - буде, - відповідаю. - Зиркати на чужих дівчат - ні.

Друг шкіриться, показує зубиська, там, де він вовк. Від цієї усмішки в мене всередині щось гримає як таця у руках кельнера: лунає короткий металевий звук, попередження.

- Поклав око на твою даму серця? - шкіриться ще ширше.

- Він - око, я просто поклав.

- Ну ладно, що це за весілля без бійки, - знизує плечима Рам, ніби просто невчасно принесли сорбет. - Тільки наступного разу сам не веселися. Тим паче на моєму весіллі.

- Думаю, сьогодні тобі не доля сумувати.

Я відчув цей дискомфорт трохи раніше, але подумав, що Рам зараз кине лекцію: "Ну не можна людей лупити, тим більше на урочистості" і на цьому розійдемося. Виявилося, все куди глобальніше, ніж доля одного лоха.

- Це випадково не через твого любителя халяви?

Рам за пару секунд оцінює ситуацію і вже очікує від мене пояснень. А я що? Я гребу, що це за маски-шоу на виїзді.

- А, може, через твою монашку?

Два поліційні автомобілі повільно котяться вздовж паркану, мигалок немає і від цього не легше. Публіка ще не вловила атмосферу, всі в’яло жують, обіймають одне одного для селфі, але я бачу вже чітко: з кожної машини виходять по чотири типи у формі. Кроки синхронні, достатньо швидкі, щоб не затримуватися, і достатньо неквапні, щоб продемонструвати - у нас є час і влада.