Розділ 33

"Марина" – вкотре висвічується на екрані мого мобільного, і я знову ловлю себе на тому, що стискаю телефон сильніше, ніж потрібно. Пальці біліють, екран тремтить у долоні. Це вже, напевно, десятий дзвінок за сьогодні. А якщо рахувати ще вчорашні безперервні спроби додзвонитися, то, мабуть, сороковий. Вона, певно, поставила собі за мету пробити мій ігнор силою власного характеру. І, чорт забирай, я знаю Марину: якщо не відповім, то вона здійме такий гармидер, що сусіди почнуть підписуватися на онлайн-петицію проти мене, а Мірас Сахін дізнається всі подробиці моїх "таємниць" швидше, ніж я встигну перевести дух.

А гратися у вогонь, перебуваючи поряд із самим Сахіним… Це не вогник від свічки, а справжнє пекельне полум’я. Які там шанси вижити? Приблизно такі, як у паперового літачка проти реактивного двигуна.

- Так, - мій голос сухий, від нього можна підпалити сірник. Бажання говорити з кимось - нульове. Але якщо й далі ігноруватиму, Марина зірве небеса.

- Арі! - її голос вибухає у вусі так, що в мене мало не лопає барабанна перетинка. - Ти де???

Я уявляю, як бідний її новий телефончик потерпає від напружених пальців господарки, а мікрофон – від її горлання. Вона, мабуть, втиснула кнопку виклику так, ніби хотіла пробити мій екран наскрізь.

– Їду на весілля, – бурмочу, спускаючись сходами вниз. Кроки глухо відлунюють у під’їзді. За залізними дверима мене чекає Мірас Сахін. Учора він назвав точний час, і я знала: якщо пообіцяв, то приїде. Дива тут не станеться. Цей чоловік не знає слова "зривати плани".

Я виглядаю у вікно ще перед тим, як вийти, і, звичайно, бачу чорний, лискучий автомобіль. Він уже там, мов хижак, що чатує на здобич. Його металевий корпус блищить, як відполірований до дзеркала гріб. І від цього мені стає ще важче дихати.

- На яке ще весілля?

Звичайно, Марина не вірить власним вухам. Скоріш за все, навіть відтягнула гаджет від тих самих вух, щоб переконатися, чи це точно я на тій стороні "проводу".

- Друзі запросили, - від "друзі" в горлі дере, начебто я пінопласту наїлася і забула запити, - сьогодні не прийду на заняття.

- Куди він тебе забрав?

У голосі подруги звучить паніка. Вона, як і я, чудово розуміє, що тут ніякі "заняття" не головне. Коли ти маєш справу з Сахіним, освіта стає чимось із паралельного світу. Навчання - то мрія для майбутнього. А от виживання - справа нагальна.

Я роблю вдих, підходжу до важких дверей.

- Все гаразд, не хвилюйся, - обманюю я. Може, себе більше, ніж її. - Деякий час поживу окремо. Поки все не владнаю. Але повір - зі мною все добре. В моїй ситуації взагалі ідеально. Мені треба йти, бувай.

І поки я ще на хвилі "в моїй ситуації взагалі ідеально" штовхаю залізні двері, котрі зі скрипом прочиняються, деручи по мізках, та я стараюся не звертати уваги на цю деталь, впевнено направляючись до автомобіля.

Тільки от момент - а поряд з Мірасом Сахіном хтось почуває себе впевнено? Є такі екземпляри? Я перша в записі на цей курс по саморозвитку! Чи то пак на самозакривання як та черепаха від флюїдів Сахіна! Адже варто йому вийти з машини, просто поглянути, і я вже не шикарна леді, яка крокує від стегна, а невдаха, котра вийшла о п'ятій ранку в суботу з клуба, ледве волочачи кінцівками.

- Шикарно, - його голос ковзає, як масло по гарячій сковороді. І я бачу в його очах те задоволення, яке може мати тільки людина, що розглядає своє чергове "творіння".

Вчора він примусив мене вдягнути цю сукню – провокацією, іронією, тиском. А сьогодні стовбичить і насолоджується видовищем. Мої ноги оголені настільки, що навіть подих вітерця здається зайвим. Сукня ледве прикриває трусики, і кожен його погляд обпікає мене, наче полум’я.

- Мільйон подяк, - вичавлюю криву посмішку. Від такої посмішки в когось би точно скис суп на плиті. Надіюся, хоч трохи йому настрій зіпсувала.

Хоча насправді я думаю тільки про те, що під цю жалюгідну подобу сукні взагалі не носять спіднього. І я вдячна собі за власну "недорозкутість". Бо варто сісти в машину і цей шматок тканини з’їжджає ще вище. Трохи більше і можна роздивитися колір моїх трусиків.

- Куди ти дивишся? - Чим і займається Сахін, який сідає поруч, продовжуючи облизувати мене поглядом.

- Хочу переконатися, що тебе можна вести на такий захід, - каже чоловік із тим самим тоном, що від нього мені хочеться встромити пальці в кермо й вирвати його з машини.

Я притримую сукню пальцями. Якби не це – кулаки давно були б стиснуті так, що нігті врізалися б у долоні. Яка ж скотина!

- Поїхали, - задоволено повертається вперед своєю пикою та командує водію.

- Як звати твого друга? - Усвідомлюю, що в тиші ми не проїдемо, а яка і проїдемо, то вона буде давити як бетонна брила, тож вирішую взяти ініціативу у свої руки.

- Рамір.

- А його наречену? - Окей, вже щось, навіть попри те, що біснуваті очиська бігають по моїх неприкритих стегнах, залишаючи там численні опіки.

- А я гребу? - розводить руками. - Може, Настя, може, Віка, може, Аліна. Я звідки знаю.

- Ти її раніше не бачив? - Як так можна? Якщо вони дружать, тим паче цей Рамір покликав Сахіна в якості друга на весілля, отже, це спільне проведення часу, спільні компанії... Як можна не знати ім'я нареченої свого найкращого друга?

- Рам любить дивувати.

І ця пауза затягнулася до того часу, поки авто не добралося до місця призначення. Це "любить дивувати" залишило такий величезний простір, що мої думки не могло його заполонити, провалившись у прірву. Натомість всю мою голову ці думки заполонили й це був кошмар...

Тому коли ми нарешті зупиняємося, я навіть полегшено вдихаю. Вибираюся з авто, вдихаю свіже повітря й обережно смикаю сукню вниз, хоч це і марно. Стояти на відстані від Сахіна - вже полегшення.

Та воно триває рівно до того моменту, коли прибувають "молодята".

Я дивлюся вперед і завмираю. Мірас поруч теж напружується. Я бачу, як його щелепи стискаються.