Розділ 32

Мені здавалося, що мої щоки вже розжарилися настільки, що їх можна прикласти до холодного скла - і вони залишать на ньому слід, мов дві гарячі печаті. Я стояла посеред чужої квартири, вся залита рум’янцем, а він… він, судячи з усього, почувався чудово. Ніби це цілком нормально - вийти майже голим перед дівчиною, яку ти ледь знаєш, і навіть не моргнути.

Сахін не соромився ані краплі. Навпаки - його рухи були настільки розслабленими, впевненими, що це дратувало ще більше. Він йшов до мене спокійно, немов цар, що милостиво дозволяє своїм підданим дивитися на нього.

- Ти… можеш одягнутися? - слова вирвалися різко, ніби я боялася задихнутися, якщо не скажу це негайно. На звук власного голосу мені стало ще гірше: він видав мені всю. Якби сором мав форму - він був би саме таким звуком: надтріснутим, гострим, беззахисним.

Сахін зупинився на мить. Ледь. Його брови на долю секунди зсунулися, щойно помітно. Усмішка торкнулася губ - легка, нечітка, але з тією наполегливою впевненістю, з якою люди відчиняють двері, бувши певними, що за ними їх чекають.

- Невже я так погано виглядаю?

Я ледь не випалила правду: краще б ти був потворним, незграбним, непропорційним, тоді все було б простіше. Моє життя, мої нерви, мій контроль над собою - усе стало б простіше. Можна було б засміятися, знизати плечима, сказати щось. А так слова злипалися, як цукор у вологих пальцях.

Але я сказала інше. Сухо. З надривом.

- Це моя квартира. І я не хочу, щоб у моїй квартирі якийсь чоловік розгулював напівголий.

- Твоя? - У цьому одному слові вмістилося все: і лінь, і задоволення, і легка, майже ніжна насмішка. - Ну, це ж брехня.

Я розкрила рота, щоб заперечити, запхнути в цю брехню іншу, правильнішу, яка б мене врятувала, але він нахилив голову,  так, що волосся зачепило лінію вилиць, і глянув крізь вії, ніби дивився не на мене, а на мою реакцію в мені.

- І, до речі, я не голий.

Я побачила, як напружилися його пальці на краю рушника. І зрозуміла - він збирається його зняти. Єдине, що лишалося між мною і повною катастрофою - смішний прямокутник тканини, що тримався на ньому так, ніби сам був на нервах.

- Не смій! - Мій голос перетворився на крикливий шепіт, що ріже власника зсередини. Я відвернулася, притиснувши долоні до обличчя - навіщо? Невідомо. Жест інстинктивний, дитячий, якби заплющити очі - значить, мене не видно.

Чоловік розсміявся вже вголос - легко, дзвінко. Сміх людини, яка точно знає, що виграє в маленькій битві, навіть якщо вона їй не конче потрібна.
- Гаразд, - промовив він так, ніби робив мені величезну послугу. - Сьогодні не буду.

Сьогодні. Слово вп’ялося в мозок тонким цвяхом. Сьогодні - не буде. А завтра? А потім? Невже я вже стою на рухомій доріжці, яка повзе, навіть коли я намагаюся завмерти?

Я хотіла вчепитися в це "завтра", витягнути з нього пряме тверде "ніколи", але він перемикнувся, ніби увімкнув інший світильник.

- До речі, - його голос знову став буденним, таким спокійним, що в ньому ховалася нова загроза. - Я хотів, щоб ти глянула, чи мені пасує костюм.

- Який ще костюм? - видихнула я, ніби слово саме вислизнуло з вуст.

- Ну як який… - він підійшов до моїх речей, що лежали на дивані. І тільки тоді я помітила пакет. Білий, щільний, із тонкими ручками. Я була настільки зайнята власним соромом, що не звернула уваги. - Завтра ж весілля. Я мушу виглядати гідним дружком.

Весілля. Я кліпнула. Мій мозок відмовлявся зіставляти ці слова з його напівголим виглядом. А Сахін уже відкривав пакет, витягуючи чорний костюм, гладкий і блискучий від дорогого матеріалу.

- Ти… що ти робиш?.. - моє серце завмерло.

- Перевіряю, - кинув він просто. І одним рухом, настільки природним, що стало страшно, стягнув рушник на підлогу.

Час, здається, зупинився. Не той кінематографічний "слоу-мо", коли вода тягнеться ниткою і крапля вперто не падає, а реальна зупинка, в якій щось в мені не витримало і клацнуло: стоп-кадр.

Мій мозок відмовився працювати. Він ніби вимкнувся, як стара лампочка. Я просто дивилася. На нього. На те тіло, яке неможливо було ігнорувати. На реальність, яка мала б здаватися потворною, але замість цього притягувала, мов магніт.

І тільки через кілька секунд я зрозуміла, що роблю. І почервоніла так, що, здавалося, кров залила все моє тіло.

Він знову сміявся.

- Ти така сором’язлива, Аріанно, - вимовив моє ім’я без поспіху, ніби ставив підпис на документі. - Ніби ніколи не бачила чоловіка.

Я відвернулася рвучко, вхопилася поглядом за вікно. Але в склі, чистому, як намір і холодному, як відмова, віддзеркалювалося те саме. Його. Його рухи.

Я заплющила очі, як дитина, що думає: якщо я не бачу - значить, мене теж не видно. Лише б це жахіття закінчилося. Лише б воно закінчилося.

Я чула, як він застібає ґудзики - звук короткий, клацальний; як тканина ковзає по шкірі - шелест, наче потайна мова; як піджак сідає на плечі - тихе "так". Я раптом подумала, що він звик одягатися так само як роздягатися: з тією самою певністю, що кожний рух правильний.

- Готово, - сказав він нарешті.

Я відкрила очі. І мало не втратила здатність дихати.

Він стояв переді мною одягнутий. Але від цього не менш неймовірний. Чорний костюм ідеально облягав його широкі плечі, підкреслював лінію талії, додавав ще більше тієї впевненості, яка й так била через край. Волосся ще було вологим, кілька крапель скотилися на комір сорочки, але навіть це виглядало так, ніби так і задумано.

Я проковтнула слину, намагаючись змусити себе виглядати байдужою.
- Все добре. Підходить.

- Прекрасно, - Мірас посміхнувся. Усмішка рівна, без зайвих жестів. - Тепер твоя черга.

- Що? - я навіть не одразу зрозуміла, про що він.

- Тепер ти. Ти ж не підеш гола? - його усмішка розширилася. - Я не проти, звісно, але крім нас будуть ще й інші люди.

І він витягнув із пакета ще один одяг. Сукню.