Розділ 31

Машина плавно зупинилася біля високої новобудови, такої глянцево-бездоганної, що я відразу відчула себе піщинкою на склі. Скло тут скрізь: величезні вікна, дзеркальні двері, навіть вестибюль блищав так, ніби прибиральниця щойно відполірувала його до блиску власними сльозами.

Я вийшла з авто, й холодний вітер одразу підхопив поли моєї куртки, ніби нагадав: "Ти тут зайва". Усе навколо кричало про гроші — товсті килими у коридорі, м’яке освітлення, що приховувало будь-які недоліки, запах квітів у вазах біля ліфта. Так пахне не дім. Так пахне витрачена готівка.

Пальці мої вчепилися в ручку валізи так, що побіліли кісточки. Коли ліфт підіймався вгору, я весь час ловила себе на думці: а що, як зараз двері відчиняться й ми увійдемо… в його квартиру? І він, нахабно усміхаючись, оголосить: "Ну от, красуне, твій новий дім. Привчайся". А я буду настільки дурна, що просто погоджуся. Бо який у мене вибір?

Коли двері справді розчинилися, і ми вийшли в довгий коридор, серце вже билося так, що в скронях гуло. А коли Сахін без жодних слів відчинив одну з квартир і жестом запросив мене всередину, я відчула, як земля під ногами стала ватною.

Квартира.

Вона була занадто ідеальною. Простора вітальня з панорамними вікнами, світлий паркет, стіни в ніжних сірих відтінках, жодної зайвої деталі. Диван, який виглядав так, ніби на ньому ніхто ніколи не сидів. Стильні світильники, дзеркало в повний зріст, кухня з технікою, що нагадувала космічний корабель. Ідеальна чистота, аж до запаху. Тільки тут не пахло життям. Пахло демонстрацією. Як у шоурум: будь ласка, подивіться, яка я багата.

Я ковтнула повітря, ніби перевіряючи, чи вистачить кисню, щоб витримати це все. Кожна клітинка в мені кричала: це не твоє. Це його.

- Ну як? - голос Міраса пролунав так спокійно, що мені навіть стало смішно. Ніби він питає, чи подобається мені кава, яку щойно приготував.

Я ковтнула ще раз, відчуваючи, як слова застрягають у горлі.

- Це… - ще один ковток. - Це не твоя квартира?

Мить тиші. Потім його посмішка, ледь скоса, з тією знущальною втомою, яка завжди була у ньому.

- Досить уже демонструвати своє бажання жити зі мною, бідолашко, - він промовив це так, ніби ставив остаточну крапку в моїх думках. - Так. Це моя квартира. Але я тут не живу.

Його.

Моя підозра, що він вважає мене дурепою, яку можна загнати в клітку й переконати, що це райський сад, лише посилилася. Я відчула, як стискаються плечі.

І тут у мене промайнула думка, від якої мороз пробіг по шкірі: ця квартира для дівчаток по виклику. Чиста, красива, затишна, щоб клієнти не мали зайвих запитань. А я чергова дівчинка?

Я спробувала відмахнутися. Але думка вп’ялася, як цвях. Вона не відпускала. Вона росла й розкручувалася, поки я не витримала:

- А ця квартира… вона для…?

Я не закінчила. Але він зрозумів. І усміхнувся.

- Ревнуєш?

У мене пересохло в горлі. Серце пропустило удар.

- Ще чого! - відповіла занадто швидко. Занадто нервово. І тут же зненавиділа себе за це. Чому мене це взагалі зачіпає? Чому в мені клекоче ця дурна суміш злості й сорому? Чому???

- Розслабся, - його голос був майже лагідним, але від того ще небезпечнішим. - Це квартира для друзів. Коли вони приїжджають у гості. Вважай, що і ти… друг. Точніше, подружка.

Я ледве не пирснула від сміху, але сміх застряг десь усередині. Друг. Подружка. Йому зручно мене так називати. А я відчувала, що тут є щось глибше. Щось, у чому я навіть собі боялася зізнатися.

Сахін пройшов кілька кроків уперед, кинувши на стіл ключі. Легкий рух зап’ястям, і вони дзвінко вдарилися об дерево.

- Ти не проти, якщо я прийму душ?

Мені хотілося сказати: "Проти". Хотілося крикнути: "Відтепер це моя територія, вийди звідси!" Але я знала, що відповісти "ні" я не маю права. Не при ньому. Не тут.

- …звісно, - видихнула замість протесту.

Він зник за дверима ванної, а я залишилася посеред кімнати. Валізи біля моїх ніг здавалися чужими. Я присіла й почала розбирати речі, щоб просто зайняти руки та мозок будь-чим, аби не думати стосовно того, що він за дверима. Без одягу. 

Одяг, дрібнички, білизна… усе виглядало смішним і дешевим на фоні цієї розкішної квартири.

Я старалася не слухати звук води. Але він був скрізь. Краплі билися об плитку, і мені здавалося, що вони відраховують час: раз, два, три… скільки мені залишилося?

Я так захопилася розкладанням речей, що не почула, як двері відчинилися. І коли підняла голову - ледь не вдавилася власним подихом.

Сахін стояв майже голий. Лише білий рушник огортав його стегна, тримаючись буквально на чесному слові.

Краплі води ще стікали по шкірі, ковзали по грудях, по животу, зникали під тканиною рушника. М’язи рухалися плавно, впевнено. Його тіло виглядало як витесане. Сильне. Реальне.

- Забув, що не вдома, - сказав він, навіть не вибачаючись. Просто констатація факту.

Я почервоніла так, що щоки запекли вогнем. Мені хотілося втупитися в підлогу, у валізу, у будь-що, тільки не в нього. Але погляд сам зрадницьки ковзав по лінії його плечей, по краплях, що збігали вниз.

Чому? Чому такі покидьки мають таке класне тіло?!

Це було несправедливо. Це було майже образливо. Я хотіла бачити в ньому тільки монстра, а не людину. А зараз мої очі горіли соромом від того, що я бачу більше.

І раптом мене пронизала інша думка: про що я взагалі думаю?!