Розділ 30

- А ми... не на роботу? - Адже дорогу до казино я добре запам'ятала. Коли вперше цілеспрямовано туди вирушала, то сподівалася отримати шанс на світле майбутнє. Вдруге - на шанс вижити. А зараз, коли автомобіль еліт-класу прямує очевидно в іншу сторону, я згідна і на казино. Відпрацювати свою зміну серед сотні відвідувачів, які розпушили свої дорогі хвости й вважають, що весь світ перед ними на колінах. Та вже краще так, ніж у невідомому напрямку з Мірасом Сахіном. Там я вмію виживати. Тут я не знаю, коли можна вдихати повітря, а коли краще затамувати подих.

- На роботу? - Мірас кидає на мене погляд тривалістю в мить, у дві секунди. Цього достатньо, щоб я відчула себе ідіоткою, яка не підготувалася до контрольної з тривожності. Йому б викладати курс "Як з двох слів зробити так, щоб тебе знудило". - З валізами? - додає він недбало, навіть не змінюючи тону. - Що, красуне, хочеш розіграти свою мереживну білизну серед охочих?

Слово "мереживна" ніби чужі пальці на моїй шкірі. Чому все, що сказане ним, відразу вкривається брудним нальотом? Чому від одного словосполучення я палаю, мов на мене націлили прожектор? Я доросла, я повинна володіти собою. Я повинна володіти бодай чимось у цьому світі, крім температури щік.

- Задумалася, якою парою хочеш пожертвувати? - чоловік не поспішає, смакує паузу. А я тим часом раху́ю вдихи: раз - до ключиць, два - до живота, три - тримайся.

- Ні, - кажу нарешті. Кожна секунда поруч із ним - тренування на витривалість нервів. Кожна затримка у відповіді - запрошення для нього копати глибше, доки не дістанеться до того місця, де вже боляче, але здається, що можна ще.

- Ні, не вирішила? Чи ні, не маєш мереживних трусиків? - Сахін усміхається краєм вуст і знову переводить погляд на дорогу.

- Ні, це не твоя справа! - слова вистрибують швидше за думку, і я одразу обпікаюсь: хто мене підмінив? Хто натиснув тумблер "говорити правду в обличчя"?

Він кидає на мене той самий короткий погляд, у якому читається чітко, мов у підручнику: "ого, а хом’ячок розмовляє?" Мені навіть смішно у відповідь, але сміх застрягає десь у схованці між ребрами.

- Мені це подобається, - каже він, якось недбало, по-дорослому. Так кивають головою знавці рідкісних вин: мовляв, непогано, ця пляшка ще розкриється з віком. А я провалююся в здогади: що саме йому подобається? Моя червоність? Моя невміння тримати язик за зубами? Ця крихта сміливості, яка теж пахне страхом?

Машина ковтає ще один квартал, світлофори змішуються докупи, як фарби у воді. Скло рівне, наче льодяна кірка, у відображенні - моя шия, яка напнулася струною. Занадто тісно. Занадто тихо, хоча мотор муркоче, як гладкий хижак. 

- Так а куди ми їдемо? - наважуюсь нарешті. Голос видає ледь помітну хрипоту, як після довгої пісні без музики.

- В аеропорт, - каже він невимушено. І я відчуваю, як із дна машини здіймається щось і починає плутати мої ноги, підійматися вище: паніка росте, розкручується, як плющ, що душить стовбур. - Твої мізки зустрічати з теплих країв. Є шанс, що вони повернуться?

Ніяк не коментую. Бо це образливо. Раз. Два - вступати в цю перепалку - собі гірше робити. І три - не повернуться. Я б сама залюбки відправилася будь-куди аби тут не сидіти й кожної хвилини не отримувати серцевий напад.

- На твою нову квартиру, - додає, ніби підсумок задачі для другокласника. - Це ж і дебілу зрозуміло.

Шпилька, але всередині - інформація. "Нова квартира". Словосполучення, що пахне порожніми кімнатами та луною. Я відчуваю, як у грудях на хвилину стає вільніше: можливо, там я зможу дихати без цього важкого погляду, без його "мені подобається" і "мереживних". Хоч на ніч. Хоч на одне повне коло стрілок.

- Гаразд, - кажу я, зібравши долоні в замок, аби не тремтіли. - Але ж треба дзвонити якогось рієлтора, подивитись оголошення… Чи я житиму в готелі?

- Ти й так мені достобіса бабла торчиш, — відказує чоловік з тією спокійною жорсткістю, яка хвилює мене, як зауваження вчителя на полях зошита: червоно й точно. - Ще й на готель витрачатися?

Чому в цю секунду у мене складається стійке враження, що я знаходжуся наразі не в машині еліт-красу, нашпиговану всякими модними штучками, в тому числі ультрасучасним кондиціонером, а в доісторичній будці на колесиках, в якій шанси померти вищі за шанси доїхати до потрібної точки призначення?

- Хата є, - продовжує, так і не дочекавшись моєї відповіді, бо я вкотре згораю від сорому. - Там поки поживеш.

- До того часу, як відпрацюю борг? - Світла ниточка в цьому темному мішку, в який мене посадили й затягують шнурівку, щоб не втекла.

- Побачимо.

І крізь цю маленьку щілинку, яка ще не до кінця зімкнулася на цьому чорному мішку, бачу найгірше - чергову єхидну посмішку цього чоловіка.

- А після того, як залишимо валізи, поїдемо на роботу? - я раптом чіпляюся за старий розклад, як за поручень у переповненому автобусі: відомий шум, відомі обличчя. Можливо, йому згадаються невідкладні справи, а я - таксі, чи навіть пішки, лише б без тахікардії поруч.

- Ні, - різко, безапеляційно, одним швидким словом все відрізає, - сьогодні робота скасовується, будеш обживатися.

Обживатися? Це слово як шерех ковдри. На секунду здається, що він… хвилюється? За мене? За те, щоб у мене був рушник і вода, щоб шафа не була порожньою? Але наступна фраза повертає все на свої місця, як клацання замка.

- Тим паче на завтра ти потрібна мені свіженька.

- Тобто? - ковтаю сухе повітря. "Свіженька" у його устах звучить так, ніби я ягода на льоду.

- Друг запросив на весілля, - відповідає, і в голосі та сама розважена нота людини, яка підбирає краватку до костюма, що вже сидить ідеально. - Мене в якості друга. А ти, відповідно, в ролі дружки.

- Я… - у мене перехоплює подих. Весілля? Сцена з іншого фільму. Іншого жанру. Я уявляю біле, блискітки, гості, музика і мене поряд з ним, ніби я знала його роками. Ніби в мене є на це право.