Розділ 29

- Що?.. - виривається з мене нарешті; здається, що горло перемотали залізним прутом і хтось покручує його повільно, додаючи оберт за обертом, доки звуки не стають хрипом, а слова іржею, що шкрябає зсередини.

- Де? Хто? Що зробив? 

Натомість його голос як проволока, холодна, колюча, об яку запросто можна поранитися, навіть не особливо напружуючись.

Я кліпаю наче це може допомогти. Не розумію, що саме він шукає: винного, відповідь, шпаринку у мені, через яку витече воля? А може, це чергова гра і правильних відповідей не існує.

Сахін відступає від мене так, ніби слова йому швидко набридають, а дії - єдине, чому він вірить. Рухи економні, прицільні, жодного зайвого. Він не ходить, він організовує простір під себе, як диригент організовує тишу між тактами. Дверцята шафи клацають тихо, він розхиляє їх пальцями, що пам’ятають силу. Мій халат летить убік, як легкий птах, якого злякали, старий светр зсувається, немов перепрошує за свою потертість, вішалки тонко дзвенять, коли його долоня проводжає їх плечики; він торкається тканин і мені мариться, що речі готові йому відповідати.

- Ви… ви що робите? - мій голос сиплеться, але я все одно вичавлюю з себе звук, бо мовчання поруч із ним - це згода. - Навіщо ви все це… перевіряєте?

Він не озирається. Опускається навколішки так, ніби це не приниження, а робочий жест, і зазирає під моє ліжко - туди, де зависають чужі пилові кульки, забуті квитки з автобусів. Його плечі напружуються під футболкою, і тінь падає на підлогу важко - на мить їх двоє: він і його тінь, що рухається автономно, шукаючи щось своє.

- У тебе є десять хвилин, - каже нарешті, так буденно, ніби повідомляє, що суп переллється, якщо я не зніму кришку.

- Що? На що… десять хвилин? - губи самі розмикаються; я ще не встигаю зрозуміти зміст, а тіло вже відступає, обережно, як кішка перед водою.

Тепер Мірас підводиться. Повільне випрямлення спини, погляд, що ковзає по мені рівно та виважено, як лезо хірурга по шкірі - не щоб поранити випадково, лише щоб розкрити рівно настільки, наскільки потрібно.

- На збори.

- На які ще збори? - роблю крок назад і впираюся лопатками у холодну стіну; з неї тягне вологістю гуртожитку, дешевим порошком і чиїмись чужими парфумами, що намертво в’їлися у все. - Ви жартуєте?

- Я не жартую, - голос твердий, рівний. - Ти не залишишся в цьому притулку для бомжів. Я орендую для тебе житло. Або, якщо захочеш, житимеш зі мною. Вибір за тобою, красуне.

Серце в грудях зривається в шалений біг. Це звучить так, ніби він вирішує за мене все - де я буду спати, що вдягати, що думати. Його слова стискають мені ребра сильніше, ніж руки охоронців у тому коридорі, коли я вперше побачила цього чоловіка.

- Ні, - вихоплюється з мене. - Ні! Я не піду!

Я чіпляюся за цю відмову, як за останній доказ, що я ще жива. Що маю вибір.

Він трохи хитає головою. Не сердито, відсторонено, як хитають головою лікарі біля ліжка, коли аналізи кажуть усе замість слів. У його очах немає гніву, тільки порожнеча, охайно вимитий простір, де не передбачено моїх заперечень.

- У такому випадку, - Сахін робить паузу, ніби дозволяючи мені ще раз вдихнути, перш ніж опустити ніж, - наша домовленість скасовується. І ти віддаєш мені всю суму. Цілком. І мене не гребе, де ти її візьмеш.

Слово "всю" летить у мене, як камінь у вікно і десь всередині щось дзвінко тріскає. Коліна м’якнуть. Світ зсувається на кілька градусів убік, і меблі раптом виглядають криво, ніби хтось повернув кімнату. Чоловік грає в шахи; фігури я бачу, та мені навіть не сказали, яким кольором я ходжу. У мене на дошці тільки король без армії.

Мені хочеться крикнути, що в мене немає грошей, але це смішно, так само смішно, як казати морю, що ти не вмієш плавати: його не хвилює. Хочеться стукнути його в груди кулаками: і що? Зламаю собі кісточки, ще і його ще більше розлючу. Хочеться зачинитися зсередини, вимкнути світло, заглушити його голос. Але двері вже не мої. І кімната не моя. І тіло, здається, теж.

…Кілька хвилин по тому я стою у дворі гуртожитку. Вечірнє світло падає на асфальт, витягує тіні довгими спрутами. Переді мною машина, чорна настільки, що поглинає не лише відблиски, а й думки. Вона блищить, як мокра шкіра, і мені здається: підходиш близько і ця темрява притягне.

Сахін відкриває багажник без будь-якої театральності й обережно ставить туди мої сумки - ті самі, з якими я не хотіла миритися, поки він їх торкався. Рух за рухом, наче забиває останній цвях у кришку ящика, куди він складає моє "вчора". У цих рухах ні поспіху, ні злості: остаточність, холодна й тиха, як лід, що схопився вночі на річці.

Марина стоїть осторонь. Поруч кілька студентів. Вони шепочуться, перезираються, дивляться на мене так, ніби я потрапила в інший світ. І вони праві. Це вже не мій гуртожиток. Не моя кімната. Не моє життя.

Я дивлюся на нього, на його рівну поставу, на рухи, що не терплять сумнівів. І раптом у мене в голові з’являється думка. Дика, абсурдна. Вона прорізає повітря, як блискавка:

А що, якщо він… хвилювався? Що, якщо саме тому він з’явився тут, на балконі, ризикуючи життям, піднімаючись на третій поверх, наче це дрібниця? Що, якщо він почув мій страх у слухавці?

Смішно. Тупо. Безглуздо. Людина, яка може зруйнувати мене одним словом, навряд чи здатна хвилюватися. Але ж… інакше що змусило його отак рватися сюди?

Я стискаю губи. У голові все ще гуде від думки: чи може хижак пірнути в полум’я не лише заради здобичі, а й заради того, щоб упевнитися - вона не втекла з клітки?

І це "може" страшить мене більше за його погрози. Бо якщо він готовий собою жертвувати... то наскільки для нього цінне життя іншої людини?