Розділ 28

Може, проігнорувати? Вдати, що не чула й не підіймати слухавку? Телефон тремтить у долоні, як пташка, яку занадто міцно стискують. Вібрація дрібно б’є в кісточки, і здається, що це не пластик оживає - це моя рука здригається. Екран спалахує ім'ям, що краще б не знати. Ім’я, від якого у повітрі зникає кисень.

"Ідея! Якщо проблем замало. Якщо хочеться адреналіну. Чому б ні? Ігноруй, зате сумно не буде!" - внутрішній голос прокидається раніше за мене і вже єхидним голоском виписує перспективи сьогоднішнього вечора. Голос легкий, лоскоче, обіцяє нову порцію дурниць, за які завтра буде соромно. А сьогодні… сьогодні будуть тремтячі пальці, сухе горло і гудіння в вухах.

- Слухаю, - виходить тихіше, ніж я хотіла. Мій голос зриває тишу кімнати, і вона відгукується глухо, немов ховає мене. Я відразу розумію: вечір буде важким. А ніч ще довшою. Кращий спосіб зіпсувати собі все - спробувати зіграти байдужість. Не злити Сахіна - єдине правило, яке, здається, написане кров’ю. Учорашня зміна, яка переросла в сьогоднішню, завершилася більш-менш. Виходить, що я справді трішки того, з вавкою в голові, якщо мене не влаштовує такий розклад і чомусь хочеться додати перцю?

Завмираю, приклавши телефон ближче, наче так почую не лише слова, а й мотив, як на платівці: десь там шурхотить його тиша, дихає хриплувато, на півтону нижче, ніж звикла, і я ловлю кожен видих. Повітря в кімнаті стає густим, липне до шкіри. Обіцяє бурю.

- Ти чого? - вибухає в вухо так раптово, ніби він крикнув прямо з-за плеча.

- Що?  - скрипить у мене голос, і я бачу, як Марина, котра була десь неподалік, в сорочці, зі шпилькою, що постійно випадає з волосся, підводить очі. Дивиться так уважно, ніби Мірас не в телефоні, а в кімнаті. Ніби стоїть за моєю спиною, стежить за дрібними м’язами на обличчі, зчитує зміну зіниць.

- Якого ти шепочеш? 

Чоловік не любить, коли змушений перепитувати. Кожна зайва секунда - ризик. Ризик чого саме - краще не знати.

Як тут будувати адекватний діалог, якщо чоловікові не подобається навіть те, як звучить повітря між нашими словами? Я ковтаю, язик дерев’яний, губи сухі. Слина як клей.

- Ні, не шепочу, - й чую власний голос, чужий, тонший, ніж треба. І дивлюся на подругу: не шепочу ж? Вона мене чує? Отже, і Сахін мене чує? Це стає пасткою: я боюся говорити голосніше, щоб не розлютити його ще більше, і боюся говорити тихіше - з тієї ж причини.

- З тобою справді все норм?

- Т-так, - слова сиплються, немов зерно, яке висипали з порваного мішка. Зазвичай кожен сон розвіюється за кілька хвилин, варто лише відкрити очі. Буває, що сновидіння тепле, ніжне, саме в ньому хочеться жити: там лягаєш і прокидаєшся у безпеці - під ковдрою, де світ м’якший. Але і такі сни зникають миттю, залишивши тільки теплий присмак. Сьогодні не так. Сьогодні цей кошмар, який я змусила піти, повернувся. Програється наново, прожарює мене зсередини. Кожна сцена - різкіша, кожен дотик - реальніший.

- Стерво! - гримить.

Цього разу, як удар об батарею. Я відсахуюся від телефону, та не розриваю зв’язок. Страх, липкий, сідає на плечі.

За що? За що я стерво? За те, що сказала "слухаю"? За мою паузу? За те, що дихнула не в такт?

- Що там? - Марина підіймається з місця одразу. Одним рухом опиняється на ліжку навпроти, стуляє ноги, накриває долонею моє коліно. Її рука тепла, земна. Вона чекає пояснень. А я… Я не знаю, з чого почати. Не знаю, що саме він почув у моєму мовчанні.

- Не знаю… - розводжу руками. Голос сиплеться. Звук вийшов глухим, як ніби його обмотали ватою. 

- Що він хотів? - Подругане зупиняється, і це її великий "мінус". Вона йде до кінця. Немає в неї "стоп-слова", яке б зупинило питання.

- Я не знаю..., - повторюю як папуга, котра навчилася однієї-єдиної фрази й тепер вдень та вночі її товкмачить, підриваючи мозок всім навколишнім.

Вона вже розкриває рота для наступного питання, і я бачу на її язику букви, які ще не злетіли, як раптом. Жіночий писк. Один. Другий. Не з телефону - з вулиці. Крізь щілину у вікні тягне протягом, і звук входить, як ніж, холодний, реальний, зовні. Я завмираю.

- Що це? - Марина зривається. Моя розмова з Мірасом провалюється на задній план, а вона вже мчить на балкон, так, ніби там світло. Її босі ступні тихо шурхотять по підлозі.

Я підіймаюся повільно, ніби ноги не мої. У мене ватні коліна, і повітря густе. Слон у грудях сідає на серце.

- Це ще що за чортівня? - чую чоловічий голос знизу, незнайомий, різкий. Звуки перехрещуються, як вулиці на карті. Смішки, писк, чиєсь "ой", хтось лається, дверцята хлопають. 

І все це знизу, з вулиці. Гуртожиток на перехресті двох доріг; внизу завжди хтось ходить, хтось кричить, хтось сміється, але зараз ці звуки заточені, як ножі.

Я бачу Маринин силует - вона перехилилася через бильця, як струна. Зараз секунда і зірветься. Я роблю крок, два - мене похитує. Пластик телефону слизький у долоні.

- Це звиздець, - каже Марина тихо, і слово падає каменем кудись під ребра. Звиздець - як діагноз. І погляд у неї, коли вона озирається, білий і порожній, як лист паперу. На ньому буде написано моє ім’я.

Я не встигаю дійти до балконних билець, не встигаю подивитися вниз, все стається інакше. Спершу  рух. Незрозумілий, неправдоподібний. Наче хтось відчинив нову сцену просто в повітрі: ковзає тінь уздовж стіни, підіймається, як вода у фонтані. З’являється голова понад рівнем балкона, далі плечі. Життя перегортається зі звуком, як аркуш.

Один стрибок і ось. Він тут. Мірас Сахін. Власною персоною, як у сні, який приходив до мене ночами, тільки це не сон. Біла сорочка, що на ньому, облягає тіло так, що я бачу - він рухається, як хижак: точно і без зайвих жестів. Брюки без єдиного залому. Рукави закочені рівно до середини передпліч - рівно настільки, щоб оголити вену, яка пульсує. Обличчя спокійне; єдина складочка між бровами, ледь помітна, наче тінь від леза. Погляд людині, яка звикла, що двері відчиняються самі. І запах: не різкий. Акуратна нота дорогого одеколону, щось деревне, терпке.