Розділ 27

- Що ти зробила? - Питання, котре звучить ніби з реальним, фізичним натиском. І крім його очей, чорних, бездонних, як сама ніч, я нічого не бачу. Вони втягують мене, як трясовина, і я вже не певна - я справді дивлюся на нього чи вже падаю всередину цих проваль?

- Щ-що? - Заїкаюся, ледве-ледве промовляю ці дві букви, а мій мозок ставить такий собі блок, задаючись іншим - а хіба очі Сахіна чорні? Колись я бачила в них відблиски темно-горіхові, глибокі, але не настільки темні. Та зараз чорніші за безмісячну ніч. Такі, що зжирають будь-яке світло, яке наважиться заглянути туди.

- Ти не маєш правда відповідати питанням на питання, - і як доказ того, що я цього позбавлена, чоловік хапає мене за руку поряд з ліктем, міцно втримуючи на місці. Тепер навіть якби я хотіла втекти, не змогла б. Він тримає мене, наче пастка, з якої виходу нема. - Усікла?

- Т-так, - язик наче чужий. Мені здається, я назавжди застрягну в цій зламаній мові. Тепер усе моє життя буде складатися з заїкань. Але яке мені до того діло? Це дрібниця в порівнянні з тим, що я бачу в цих очах. Божевільні зіниці, темні вирви, у яких тоне мій голос, мій розум, моя воля.

- Молодець, дівчинко, - він вимовляє це, і в його голосі чути похвалу. Але вона схожа на тортури. Там нема тепла. Нема жодного натяку на схвалення. Це звучить як насмішка, як попередження: ще крок і ти труп. - А тепер ще одна спроба - що ти зробила?

- Нічого, - ще одне "що" крутиться на язиці. А ще більш відповідне "коли" практично вирвалося з рота. Та інстинкт самозбереження починає працювати, намагаючись мене витягнути з цього болота.

- Нічого? - Мірас нахиляється ближче. Його подих гарячий, обпалює щоку. Я відчуваю запах тютюну й дорогого алкоголю, густий, важкий, від нього паморочиться голова. Його очі ближче. Занадто близько. Наче я дивлюся на себе через збільшувальне скло, і в тому дзеркалі мій вирок. - А хто мене мусорам здав, га? – шипіння в повітрі, слова, що ріжуть слух. – Хто заяву накатав? Не підкажеш?

Ось і кінець моїм стражданням, зараз він покладе їм край...

- Я не знаю… – рот сам промовляє. Але серце питає: як він дізнався? Звідки? Хто?

- А я знаю.

У його голосі стільки впевненості, що я миттєво перестаю вірити у власну невинність. Йому не потрібні докази. Він сам - закон, суд і кат.

- Я не розумію... я не...

Паніка б’є хвилями. Треба щось зробити. Хоч щось. Хоч якось виправдатися. Та язик заплітається, ноги як ватяні ходулі. Кожен рух стає неможливим.

- Ти здала мене мусорам, - він вимовляє це без сумніву, без паузи. Його очі горять хижим задоволенням. Він насолоджується цим моментом. - А знаєш, що я роблю з такими шістками?

Достеменно - ні, не знаю, та судячи із задоволеної пики, з того, як сяють очі Сахіна, ЦЕ йому дуже подобається. Я б навіть сказала, що це приносить чоловіку збочену ейфорію.

- Я...

Якщо перше слово в житті практично кожної людини - мама, то от моє останнє буде "я". Моє "я", яке бачить спрямоване на нього дуло пістолета чоловіка, і моє "я", яке з секунди на секунду обірветься...

- Так би я зробив з кожним покидьком, який би мене здав у мусарню, - крок, ще один, і ось дуло зброї між моїми очима, практично торкається шкіри між моїми бровами, - та в тебе бонус плюс, враховуючи, що ти дівка.

Коли здавалося гірше бути не може, коли смерть вже тут, простягає до мене руки... Рука Сахіна пробирається під мою футболку... Холодні пальці на моїй шкірі, гарячі, мов залізо, яке тільки-но зняли з вогню.

- Ні… - з моїх грудей виривається звук, навіть не слово.

Я ламаюся. Повністю. Звук, що лунає з мене - хлипання, скиглення. Сльози течуть ріками, застилають огляд, розмазують світ у суцільну пляму. Я більше не бачу пістолет. Я бачу тільки темряву й відчуваю: смерть - не найгірше. Є щось страшніше.

- Аріанна!

Та цей мужик паскуда остання! Йому не достатньо того, що він мене ламає, знищує, він хоче дивитися, як я це усвідомлюю, як йду на дно, як перетворююся в безхарактерну, бездушну купку...

- Аріанно!

Все одно мені кінець. Все одно моє життя закінчене. Чому наостанок не побачити цей світ? Навіть якщо в його очах? Навіть якщо це буде згусток темряви та негативу? Востаннє дати шанс світлу. Надії. Тож сильніше заплющую повіки, а після відкриваю очі на максимум. Готова зіткнутися з цим нищівним поглядом того, хто моє життя забирає, натомість я там бачу...

- Тобі Сахін дзвонить.

Марина. Схвильована. В руках - мій телефон. На екрані блимає ім’я: Мірас Сахін...

Світ різко провалюється. Я сиджу. Я жива. Моя шкіра суха, футболка на місці. Жодної руки під нею. Жодного дула. Але серце б’ється так, ніби куля вже пройшла крізь нього.

Невже він дізнався? І тепер телефонує… щоб цей сон став реальністю вже сьогодні?