Розділ 26

Поліціянт відступає, відчиняє двері аудиторії. Варто ввійти, як я тут же відчуваю як всередині аудиторії стало миттєво прохолодно, ніби без студентів вона тут же охолола і перетворилася саме в те, що потрібно для правоохоронців - в приміщення для допитів.

- Прошу, сідайте, - жінка у формі вказує на стілець навпроти столу, за яким знаходиться.

Я сідаю. Стілець скрипить так голосно, що мені хочеться провалитися під підлогу. Долоні мокрі, стискаю коліна, щоби не було видно, як дрібно трясуться пальці.

Жінка вмикає диктофон, клацає кнопкою ручки, говорить рівно, майже беземоційно:

- Олена Коваль, капітан поліції. Присутні: капітан Коваль, студентка Полонська Аріанна Сергіївна. Аріанно, чи не заперечуєте ви проти аудіозапису?

- Ні, - ковтаю сухе повітря. - Не заперечую.

- Розпочнемо з ідентифікації. Прізвище, ім’я, по батькові?

- Полонська Аріанна Сергіївна.

- Дата народження, місце реєстрації, фактичне місце проживання?

Я диктую. Вона занотовує, не поспішає. На столі перед нею лежить блакитна тека, ще один чистий бланк і стос тонких білих рукавичок у пакеті. Рукавички мене чомусь лякають, ніби це сигнал: "ми можемо перейти до речей, які краще не чіпати голими руками".

- Контактний номер. Електронна пошта, якщо є.

Називаю.

Капітан нахиляє голову, трохи м’якше:

- Аріанно, маю обов’язок вас повідомити: як свідок, ви несете відповідальність за свідомо неправдиві показання. Конституція гарантує вам право не свідчити проти себе та близьких. Вам зрозумілі ваші права?

- Так, - хитаю. Голос видається чужим.

- Добре, - вона фіксує це в протоколі, переводить погляд. - Мета опитування, - говорить вже офіційнішим тембром, - перевірка інформації про можливі правопорушення сексуального характеру, що стосуються студенток вашого навчального закладу. Це стандартна процедура. Ми зараз відокремили хлопців, аби знизити тиск, і проводимо індивідуальні розмови. Я розумію, що це може бути неприємно. Якщо вам потрібно - можемо зробити паузу, запропонувати воду.

- Я нормально, - брешу прямо в очі. Горло деренчить, як наждак.

- Чи відомо вам щось про випадки примусу до інтиму або небажаних дотиків у вашому колі - вчора, позавчора, будь-коли останнім часом?

- Ні. - Слово виривається надто швидко. Як постріл.

- Чи зверталася до вас подруга з подібним? Можливо, хтось натякав, що не все гаразд?

- Ні, - за інерцією. 

Коваль робить позначку, не тисне. Потім дивиться безпосередньо:

- Чи торкався вас хтось без вашої згоди за останній тиждень? У транспорті, в університеті, на роботі, у побуті?

Я відчуваю, як шкіра на щоках стає гарячою. Торкання звучить так невинно і так голосно. Пам’ять миттю показує той кабінет із жовтою лампою, вузол на його горлі, пальці, що притискають підборіддя...

- Ні.

- Сто відсотків? Я бачу тремор рук, збите дихання. Це може бути проста тривожність - це нормально. Але іноді тіло видає те, що мозок ще не готовий озвучити.

Я зводжу плечі.

- Мені… важко говорити про особисте. І поліція… - я ковтаю, - у мене від неї паніка.

- Розумію, - її голос стає м’якшим. - Скажіть, будь ласка, чи відчуваєте ви зараз загрозу? Від когось конкретного. Чи є людина, зустріч із якою вас лякає.

Так.

Це слово стає кісткою в горлі. Якщо "так", то вона запитає "хто". Якщо "хто" - я скажу "він". Якщо скажу "він" - Сахін про все дізнається. Тому я усміхаюся. Напевно, це виглядає дуже дивно збоку.

- Ні. Просто нервую.

Коваль трохи нахиляється вперед, але дистанцію не порушує.

- Добре. Тоді я поставлю ряд прямих запитань. Вони можуть звучати жорстко, але я зобов’язана їх поставити.

Я киваю механічно.

- Чи був щодо вас статевий акт без вашої добровільної згоди?

Повітря в аудиторії стає густим, як сироп. Слово "статевий" вдаряє в скроні. Я на секунду заплющую очі - там темно, але навіть у темряві бачу тінь, що нахиляється, та короткий, зухвалий дотик губ. Серце робить два холості удари.

- Н-ні, - видихаю.

- Чи були дії сексуального характеру без згоди? Поцілунки, доторки, спроби обіймів, фіксація рук, будь-що, що викликало страх чи огиду.

- Ні, - майже шепочу. І знаю: брешу формально, бо я погоджувалась… ні, я не погоджувалась. Я завмирала. 

Капітан трохи відводить погляд у бік вікна, дає мені ковток повітря. Потім знову рівно:

- Аріанно, чи є у вас фізичні ушкодження? Синці, подряпини, садна. У будь-якій частині тіла.

- Ні.

Вона робить позначку, ставить ручку, переплітає пальці.

- Чи є у вас робота? Підробіток?

- Ні.

- Чи буваєте в закладах із гральними автоматами, казино, нічних клубах?

Дихання на мить зупиняється. Як вона… Чому це тут? Це ж просто широка "сіточка" питань, логічно. Просто вона не знає. Не може знати. Я відчуваю, як шкіра під рукавом стає липкою.

- Ні, - кажу повільніше.

- Чому ви завагалися? - спокійно. Без звинувачення.

- Не завагалась. Просто… підбирала слово.

Жінка киває, не тисне.

- Чи були у вас конфлікти останнім часом? Будь-які - з одногрупниками, викладачами, сторонніми.

- Ні.

- Чи отримували ви небажані повідомлення, дзвінки, переслідування в соцмережах?

- Ні, - і в цю секунду, наче на зло, він оживає в пам’яті: "тік-так, вісім днів". У мене в животі тоне холодний камінь.

Капітан дивиться рівно.

- Я все одно попрошу вас показати телефон. Не забирати, не читати - просто зафіксувати факт відсутності актуальних обривів дзвінків/погроз за останню годину. Якщо не хочете - маєте право відмовитися.

- Я… - облизую губи. - Можна я не буду?

- Можна. Я фіксую відмову. Це ваше право.

Вона робить позначку. Тиша відчутна, як вата у вухах. З коридору ледь чутно долітає гомін інших дівчат. Там світ реальний. Тут той, де від одного слова може перевернутися моє життя.