Розділ 25

Сиджу на парі й відчуваю, як мої думки живуть окремим життям. Лектор монотонно читає щось про соціологічні теорії, а в мене в голові лише одне: сьогодні ввечері знову зустріч із Сахіном. Кожна клітина тіла стискається від цього очікування, наче я вже зараз стою перед ним.

Телефон під партою здригається, я машинально визираю в екран. Звичайно ж - Марина.

"Тобі що, жалко мені розповісти?"

Очі закочуються самі по собі. Боже, ця дівчина ніколи не відступає. Уперта, як лом. Вона могла б пробити лобом стіну й удати, що то двері.

"Жалко у бджілки" — швидко відписую й заховую телефон у сумку. Серце б’ється частіше не від страху бути спійманою лектором, а від самої теми, яку вона роздмухує.

Я й так ледве тримаюся після тієї клятої поїздки з Сахіном у машині. Я б все одно не змогла заснути, тому вирішила піти в універ. Може, хоч так мозок відірветься на щось звичне, буденне. Хоча яка різниця? Дві лекції, де можна бути присутньою тілом, а не головою.

Телефон знову миготить.

"Ну, Арі, ну, пліііізз..."

Хочеться жбурнути цей гаджет у вікно. Вона не відстане, доки не витягне з мене те, що хоче почути. Але ж я не можу їй розповісти все. Вона ж і дня не проживе, щоб не переповісти комусь іншому. 

Набираю сердито:

"Все пройшло спокійно. Я з ним не перетиналася. Чи тобі цікаво, скільки фішок і коли ставити, щоб винести мільйон з казино?"

На якусь секунду здається, що подіяло. Тиша. А тоді:

"Та здалися мені твої фішки! Про Сахіна розкажи! Який він?"

Зуби зціплюються так, що аж щелепа болить. Марина… Марина… Якби вона знала, як виглядає цей "який він" зблизька, перестала б світитися від захвату й молитися на його ім’я. Її очі завжди блищать, коли вона заводить тему Сахіна, хоча одночасно я бачу - вона його боїться. Як усі нормальні люди. Боїться, але все одно тягнеться. Наче метелик до вогню.

Я вже хотіла написати "після пар", коли раптом… Скрип. Двері, давно не змащені, вивертають нерви, мовби хтось тягне ложкою по склу. Вся аудиторія замовкає. Навіть викладач, який тільки-но щось розповідав, заклякає з відкритим ротом.

У дверях з’являється компанія настільки дивна, що мозок відмовляється це прийняти. Ректор, двоє поліцейських і… фізрук із футбольним м’ячем у руках. Я кліпаю, намагаючись збагнути, чи це не якесь жартівливе шоу. Чи, може, я просто не виспалася настільки, що бачу галюцинації?

Марина, слава Богу, затихає. Тепер вона не пише, не штурмує мене смс-ками, бо так само як і всі, втупилася у цей абсурд.

- Доброго дня, - починає ректор Павло Геннадійович, той самий, якого більшість студентів бачила від сили раз чи двічі на загальних зборах. Його голос звучить серйозно, без жодних натяків на жарт. - Шановні студенти, заняття скасовується.

Зазвичай після таких слів у нас здіймався б ураган радості. Хтось кричав би "ура!", хтось зривався на біг до виходу. А зараз - тиша. Тиша настільки густа, що я чую дзижчання мухи під стелею.

- Замість цього пропоную хлопцям зіграти у футбол, - продовжує ректор і киває на м’яч, який фізрук тримає так, наче це не м’яч, а новонароджене немовля. - Якщо ніхто не проти, я приєднаюся.

- А дівчата? - Лунає чийсь дівочий голос, який виділяється з поміж задоволеного хлопчачого шуму. Не кожного дня пропонують замість занудної півторагодинної лекції поганяти м'яча, та ще й з головним гвіздком програми - ректором.

- А дівчата залишаються на своїх місцях.

Мурашки пробігають по моїй шкірі. Все це занадто дивно. Надто награно.

Хлопців виводять разом із фізруком і самим ректором. Викладача теж, ледь не силою. І ось в аудиторії залишається тільки ми: дванадцять дівчат і двоє поліцейських - чоловік та жінка.

Я відчуваю, як моє серце починає стукати сильніше. Це вже точно не сон. І не випадковість.

- Вітаю, - бере слово поліцейська, років тридцяти. Її голос спокійний, але напружений. Вона стоїть рівно, тримається впевнено, тоді як її колега відверто ніяковіє, переминаючись з ноги на ногу. - Ми маємо трохи з вами поспілкуватися.

- На рахунок чого? - відразу встряє Марина. Її завжди вистачало на всю групу.

Поліціянтка кидає на неї короткий погляд - і той самий Маринин запал миттєво гасне.

- Все по порядку. Зараз попрошу всіх вас вийти в коридор. Будемо викликати по одній.

Я чую, як хтось із дівчат ковтає слину. В повітрі запахло тривогою. Наче ми стоїмо перед кабінетом лікаря, де кожній мають оголосити діагноз.

Ми виходимо. Крок за кроком. Дівчата шепочуться, переглядаються. Марина, звісно ж, одразу біля мене. Як кліщ, що вчепився й не відпустить.

- Може, це через вчорашнє? - шепоче вона.

Я тільки знизую плечима. У голові гул, важкий і липкий, мов сироп. Я ще не встигла відійти від тієї поїздки з Сахіном. А тут нове. Нова хвиля сюрреалізму, від якої здається, що підлога під ногами хитається.

Поліцейський дістає теку, відкриває й починає зачитувати прізвища.

- Полонська?

- Я, - перекличка? Чи всі на місцях сьогодні? Отже, добре, що я пішла в університет, бо все одно б не поспала?

- Ви будете першою, - і відступає, відкриваючі двері, за якими чекає правоохоронниця.

Мене огортає холод. Всередині все стискається. Я ж далеко не в перших рядах у списку по прізвищах... Тоді чому... я?