Розділ 24

У салоні автомобіля повітря здається густим, важким, мов розплавлений віск, який повільно стікає мені в легені й не дає зробити повний вдих. Наче хтось підмінив кисень на дим, і я, хоч як намагаюся, не можу вдихнути на повні груди. Усе в мені напружене, як струна: плечі зведені, коліна нерухомі, навіть пальці не смію поворухнути. Бо поруч його рука. Так близько. Варто йому трохи змінити положення пальців і вони торкнуться мого стегна. Я знаю, що він тримає кермо, але мої нерви малюють іншу картину: що його увага прикута до мене, що будь-якої миті він може дозволити собі щось зайве. Чи це глюки від безсонної ночі? Чи я настільки знервована, що бачу небезпеку навіть у його диханні?

- Молодець, - голос Сахіна прорізає тишу, наче ніж по склу. Низький, глибокий, небезпечний. - Добре сьогодні відпрацювала. Якщо так і далі - виправдаєш мою довіру, і все буде добре.

У його словах я чую не похвалу. Це звучить як прихована загроза. Наче він залишає за собою право вирішувати, що буде добре, а що катастрофічно погано.

Серце завмирає, а потім починає калатати ще гучніше, віддаючи удари прямо у скроні. Я ледве видушую з себе:

- Дякую.

Його очі ковзають по мені краєм погляду, в усмішці ховається щось неприємне.

- Чому ти така закрита? - голос чоловіка уже м’якший, але від цього не легше. - Так не можна. Тобі варто розслабитися. Я знаю чудовий спосіб...

Мої пальці судомно стискають сидіння. Усередині все стискається в клубок: тривога, підозра, злість. Знову? Знову ці вульгарні натяки? Тіло реагує раніше, ніж мозок: м’язи напружуються, готуються до втечі. Але втекти нікуди - машина перетворилася на клітку на колесах. І тут він сміється. Тихо, навіть весело, але цей сміх тільки сильніше давить на нерви.

- Про що ти подумала? Погана дівчинка, погана... - він дивиться на дорогу, ніби нічого не сталося. - Я ж про сон. А ти про що подумала?

Я намагаюся посміхнутися, але це виходить більше схоже на гримасу. Чи справді він говорив про сон? Чи просто знущається, насолоджуючись моєю реакцією? Осад у грудях важкий, наче камінь: я майже не сумніваюся в другому варіанті.

Машина під’їжджає до гуртожитку, і я ледь стримую себе, щоб не рвонути дверцята на ходу. Коли авто нарешті зупиняється, я стрімко відчиняю двері й вистрибую назовні, ніби мене випустили з пастки.

- До побачення, - випалюю й швидко йду до входу, сподіваючись, що він залишиться в машині.

Але ні. Сахін виходить слідом, спокійний, розмірений. Його кроки звучать гучніше за моє серцебиття. Він обходить авто й прямує просто до мене.

- А ви... куди? — Мій голос тремтить більше, ніж мені б хотілося.

- Хочу подивитися, в яких умовах мешкає моя підопічна, - каже чоловік рівно, ніби йдеться про щось абсолютно буденне. Як ніби чаю захотів, і не усвідомлює, чому я проти того, щоб він поставив чайник нагрітися.

Мене обливає холодний піт. Я гарячково шукаю виправдання:

- Там… подруга спить, вона злякається, - судячи з погляду - не вразило, тож поспішно додаю ще одну причину туди не йти, - і в кімнаті безлад...

- Нічого, переживу, - Міра посміхається, і ця посмішка лише сильніше підкидає хвилі паніки в моїй голові.

Не залишається нічого іншого, як вкотре прийняти правила його гри та сподіватися, що в цей час якомога менше народу нишпорить по гуртожитку, і якомога менше студентів побачить мене в компанії цього чоловіка. Та, звісно ж, це лише надія.

У вестибюлі з’являється вахтерка. Зінаїда Валеріївна. Її очі, ще заспані, тут же наповнюються підозрою, коли ковзають із мене на нього. І я вже бачу запитання в її погляді: що робить така, як я, поруч із таким, як він?

- Доброго ранку, - чемно каже Сахін, трохи нахиливши голову.

- А ви до нас не пройдете, - холодно відрізає Зінаїда Валеріївна, складаючи руки на грудях. Не піддаючись ні на ввічливість чоловіка, ні на те, що він величезних розмірів. Я його боюся, що говорити про стареньку, яка рази в чотири за нього менше? - Правила є правила. Чужим у гуртожитку заборонено.

Наявність духу. Ось чому мені варто повчитися. Взяти пару уроків у жінки, як відбривати таких нахабних як Сахін. Адже намір вахтерки максимально прозорий та очевидний - дзуськи Мірасу, а не подальший прохід. Тільки через жінку, яка оберігає гуртожиток та її мешканців, ніби це найважливіший скарб у її житті.

- Я ненадовго, - його голос м’який, небезпечний, як шовк, що може задушити. - Лише хочу переконатися, що Аріанна...

- Ваші наміри мене не хвилюють, - її обличчя кам’яніє. - Є пропуск - будь ласка. Немає - до побачення.

Тиша. Сахін дивиться на неї. Я відчуваю, як у мені стискається все тіло - ось зараз він розчавить її одним словом, просто пройде повз силою своєї волі. Або і силою, такому нічого не варто відкинути стареньку в сторону, навіть не звернувши уваги на її пручання.

Але… чоловік не рухається. Навіть більше - несподівано відходить назад.

Я приголомшено дивлюся на нього. Він не наполягає? Він просто здався?

- Сьогодні ввечері, - каже вже іншим тоном, без жодної посмішки, кидаючи погляд на мене. - Без запізнень.

І в цю секунду я усвідомлюю: дванадцять годин. Лише дванадцять. І потім я знову повернуся туди, де він панує. Під його владу. Під його ауру, від якої неможливо сховатися. Яка давить, давить, і колись точно роздавить...